Дорога До Храму

"Щастя"

21

 

         Глибина лісової калабані виявилась мілкою. Її дно було встелене щільною  пісочною подушкою, тому, Борис навіть не послизнувся, долаючи водяну перепону, хіба що набрав трохи  води  у кросівки і намочив нижню частину джинсів. Продершись крізь зарості кущів ліщини він опинився на невеличкій галявині серед темних старих грабів, де побачив перелякану дівчинку років чотирьох, вдягнену в дитячий рожевий комбінезон, що притискалась до молодої жінки, яка обхопила її обома руками захищаючи дитину від величезної змії. Жінка стояла боком до плазуна, виставивши вперед одне плече і лікоть, ніби хотіла прикрити своїм тілом дитину від смертельної загрози яка несподівано з’явилась на їх шляху. Її очі, прикуті поглядом до шиплячої тварюки, яка підняла голову над килимом з торішнього опалого листя, збільшились від жаху і зовсім не помітили появи на галявині Кропиви.

         Борис миттєво оцінив ситуацію. В руках у нього залишився уламок гіляки, яким він досліджував глибину калюжі та так і не встиг викинути поспішаючи на допомогу. Тепер палиця могла стати йому у пригоді. Зробивши кілька швидких кроків у напрямку до нажаханих лісовим гадом мандрівників, він вже розмахнувся нею, щоб нанести нищівний удар, але в останню мить зупинився помітивши на голові змії дві жовтих цятки.  Кропива відкинув палицю у бік і блискавично ухопив вужа біля голови, просто голою рукою. Колись, у дитячому будинку, вони з хлопцями так розважались, демонструючи оточуючим свою сміливість. Вуж не становив жодної загрози, але маленька дитина ще не могла знати про це та й не всі дорослі вміли розрізняти змій .

         Плазун, у руці Бориса, відкрив рота і закляк, висолопивши роздвоєного язика на фоні червоної пащі. Кропива відкинув його в сторону, але той не ворушився прикидаючись мертвим. Цей фокус Борис добре знав. Так вужі рятуються від загрози своєму життю, вдаючи з себе померлих.

- Ви вбили її? – нарешті спитала жінка невпевнено, тремтячим голосом, продовжуючи захищати дитину від нападу страшної змії.

- Ні! В цьому нема потреби. Це не змія, а переляканий вуж на якого ви мабуть ледве не наступили коли йшли лісом. Він не отруйний, тому вбивати його нема сенсу, а шипів він на вас з переляку щоб попередити про свою присутність – вимовив спокійно Кропива роздивляючись жінку.

         Ростом вона ледве діставала йому до плеча, але її чисті карі очі вразили Бориса відразу як вони зустрілись з нею поглядами. Стільки тепла і радості було в тих очах, стільки життя і суму одночасно, що він не зміг відірватись від них як від магніту. Її пухнасте каштанове волосся на голові, прикрите на маківці зеленою бейсболкою, м’якими хвилями спадало на каптур сірої куртки, що прикривав спину і тендітні плечі жінки, виділяючи ніжну білу шию. Тонкі чорні брови, двома крилами чайки злітали над очима та робили їх ще виразнішими. Пухкі маленькі уста сяяли на обличчі бутоном червоної рози, що тільки розпустилась сьогодні вранці. Одним словом вона запала Борису в око, хоча він боявся собі в цьому зізнатись. Він не мав наміру знову закохуватись, але це, як показує життя, вирішуємо не ми, а мабуть, хтось інший на небі.

 – Маленька, моя! – звернулась жінка до дитини ставши перед нею на коліна та уважно дивлячись в очі. – Вже все добре, не бійся, дядя врятував нас.

 – Дядя хороший! – несподівано промовила дівчинка показуючи на Бориса маленьким пальчиком.

– Так, дядя хороший,  - підтвердила жінка, дивлячись на те місце де лежав вуж прикидаючись садовим шлангом.

 - Дядя прогнав бяку, вона злякалась і втекла – пояснила вона дівчинці та повернулась до Кропиви.

- Дякую вам! Ви нас все одно врятували. Якби не ви, ми би померли від страху – почала дякувати Борису жінка усвідомивши, що їй з дитиною більше нічого не загрожує.

         І голос у неї приємний, відмітив про себе Кропива, міркуючи, що робити далі. Може розвернутись і поїхати до траси, чи продовжити подорож. Яма з водою, як виявилось, йому не завадить проїхати.

- А ви тут яким чином? – запитала жінка, перевіряючи одночасно чи все добре з дитиною. Вона  всю її обмацала на предмет ушкоджень, погладила по білявій голівці у білій панамочці, та з радості покрила поцілунками де бачила.

- Ви до когось у гості, чи може у справах?

           Знову почувши голос жінки Борис вирішив таки добратись до села, бо стільки проїхати бездоріжжям і повернути в кінці назад було просто безглуздо.

– Я подорожую, і тут опинився випадково. Дивлюсь, на дорозі вказівник, а там написано «щастя», от і вирішив подивитись, що ж то за щастя ховається від мене у лісі.

 – Дивно, що ви щастя шукаєте у лісі. Я думаю, що воно є в середині кожної людини і їхати за ним нікуди не потрібно. Щастя, це стан душі. Улюблена робота, кохана дитина, гарна погода, це теж  щастя. Хоча село у нас дійсно гарне, може і ви там справді знайдете своє щастя.

 – Може і так – погодився Кропива. – До речі, мене Борисом звати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше