Дорогою до тебе...

РОЗДІЛ 18

  Отож, своє вісімнадцятиріччя я зустріла зламаною людиною з розумінням того, що світ до тебе ласкавим не буде навіть тоді, коли ти втілення самої доброти і покірності. Завжди знайдеться той, хто захоче принизити, образити, змусити відчути свою нікчемність.

   А фізична праця дійсно лікує. Кожного дня, прокидаючись, я бралась до роботи. Мені подобалося дивитися на схід сонця. Це ніби переродження життя щоранку.Шанс на новий початок, що розпочинався зі світанком. Тому я брала до рук дійницю і йшла у хлів, де з нетерпінням вже чекала наша Фіалка. Корова спочатку не підпускала до себе. Мабуть відчувала злість, що переповнювала моє нутро. Та день за днем вона все більше звикала до моєї присутності і скиглення десь поруч, і врешті решт здалася. Потім бралася до свиней, яким абсолютно було байдуже, хто від них чистить- щаслива людина чи розчарована душа. Ще були курочки, після чого ішла на город.

  На городі, де завжди потрібно було сапати картоплю, пробирати буряки, чи полоти бур'яни, робота не закінчувалась ніколи. Лише під полудень, я поверталась у господу, щоб знов таки нагодувати скотину, здоїти Фіалку і взятися до приготування вечері. Батьки весь день були на роботі, тому всі обов'язки я взяла на себе. Мені це й подобалося, адже чим більше працюєш, тим менше у голову лізло болючих спогадів. Навіть спати почала краще. За день так перевтомлювалась, що ледь доповзала до ліжка і одразу ж вирубувалась. Та бувало таке, що залежувалась до півночі з книжкою. Не мала сил відірватись навіть якщо злипалися повіки. Цей час я любила і цінувала найбільше, коли можна присвятити себе улюбленій справі. Але була одна проблемка- чтиво закінчувалось. Щоб купити книгу, потрібні гроші, а в мене їх не було.

  Мати якось підняла питання про те, щоб я пошукала собі якусь роботу. З моєї сторони одразу ж почався опір. Думка, що доведеться знову спілкуватися з якимось людьми наводила жах. Через деякий час вона знову повернулась до цієї теми сказавши, що чула, ніби-то в одному із районних магазинів звільнилося місце. Сходила б я, попитала, може візьмуть. А то де ж бачено, щоб молода вісімнадцятирічна дівчина вела образ життя шістдесятирічної бабці.

   Одного дня я таки наважилась вийти із дому. Довго стояла перед дзеркалом, репетируючи розмову з працедавцем.Спочатку, слова не в'язалися купи. Я вигадувала пояснення, чому залишала попередні місця роботи, а на очі навертались сльози. Як же мене на роботу візьмуть, якщо не в змозі вимовити кількох речень? Так стояла десь з годину, доки не завчила напам'ять потрібні фрази. Після чого одягла футболку і джинси- єдиний одяг, що виконував роль як повсякденого так і св'яткового вбрання і пішла у район на співбесіду.

   Магазин був невеличким і знаходився не в самому центрі. Тут було менше людей, а отже менше метушні. Оббитий він був яскраво оранжевим пластиком, а в горі великими буквами писалось " Мандаринка". Відкрився він недавно, тому я тут ніразу ще не була.

   Несміливо зайшла до середини. Покупців не було, лише молода, чорнява дівчинина в оранжевому халатику і такій же косинці, спокійно сиділа за прилавком і листала журнал.

  Підійшовши ближче, не наважувалась заговорити і коли я вже думала облишити цю затію і піти геть, вона підвела голову та від несподіванки зойкнула.

- Ой, вибач! Я не почула як ти зайшла. Що тобі дати?- вона приємно усміхнулася, відкривши ряд білих зубів.

   Є вид людей у яких усмішка заразна.Ось і ця дівчина виявилася такою. Тому я, несподівано для самої себе, усміхнулася їй у відповідь.

- Ти теж вибач, що я тебе налякала! Направді я прийшла, бо чула, що у цей магазин потрібний продавець.

   Дівчина окинула мене оцінюючим поглядом, а потім знову приклеїла до обличчя свою фірмову посмішку.

- Так, нам і справді потрібна ще одна продавчиня. А то я залишилась одна, не маю спочинку. Правда, Катерина Василівна іноді підміняє, але в неї доки допросишся.

- Хто така Катерина Василівна?- перебила я балакучу дівчину.

- Ох, що це я забалакалась. Це наша господиня. Тобі пощастило, вона зараз тут. Піду її покличу..

   Дівчина стрімголов вискочила за двері, що були зліва від прилавку. Ну все,думаю,пора звідси тікати. Навіщо я взагалі сюди приперлася? Зараз вийде якась занослива фіфа і почне всім своїм видом показувати перед тобою своє цабе.

- Заходь, вона на тебе чекає,- голос кмітливої продавчині перебив мої думки.

   Я з острахом зайшла за прилавок і постукала у двері для годиться, потім зайшла. Кімната була такою маленькою, що кабінетом її назвати язик не повертався. Будь-яке вільне місце займав який-небуть товар. Симпатична, тридцяти п'яти років жіночка тіснилась за невеличким столиком і щось рахувала на калькуляторі. Волосся у неї було чорне, наче вороняче крило і підстрижене під каре. Коли вона відірвала голову від цифр і поглянула на мене своїми зеленими очима, я зрозуміла, що така зачиска їй дуже личить, красиво обрамляючи обличчя. Одягнена вона була у білий брючний костюм, який виступав контрастом з кольором волосся та смуглою шкірою.

- Добридень!- сказала жінка, не дочекавшись привітань від мене.- Анюта сказала, що ти бажаєш в нас працювати?

- Доброго дня! Так, я шукаю роботу і чула, що у вас звільнилось місце.

- Так, звільнилось,- по її обличчі промайнула тінь невдоволення.- А ти раніше десь працювала у торгівлі?

- Працювала у центрі в магазині, а ще їздила в Мо...- тут я зупинилась, відчуваючи як накочуються неприємні спогади.

   Вона видно помітила в мені зміни і не стала продовжувати допитуватись, за що я їй вдячна.

- Гаразд,- сказала вона.- Знаєш, за що я звільнила попередню продавчиню?Вона виявилась злодійкою.Я довго не могла вичислити, хто краде гроші. Грішним ділом було подумала на Анюту, але нащастя з'ясувалось, що це не так.



Ліля Лужинська

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись