I

   Весняне повітря вже вдосталь наситилося солодкими ароматами квітів, земля прогрілася сонячним промінням, але вітерець іноді вигравав мелодію на гілках дерев – це був ідеальний час, щоб зустрітися із кращою подругою. Тому якнайстильніше зодягнулася, прослуховуючи гучну музику на плеєрі, і вже попрямувала до дверей, як натрапила на матір.

   – Куди це ти зібралася, Данусе? Чи забула, що сьогодні планували сімейну прогулянку в парку, що наприкінці міста?

   І от із невдоволеним обличчям довелося плестись за трирічним братиком Тарасиком, який щосили тягнув батьків за руки, бо хотів морозива. А ще кажуть, що підлітки надто дратівливі. Хіба ж я могла радіти, коли всі дівчата вже з хлопцями гуляли, а я ще досі з батьками?

   Ми побували у парку із гойдалками, а тоді вирішили пройтися лісовою зоною, що слідувала одразу за ним. Асфальтне покриття замінила вузька стежина, а дерев ставало більше і росли вони густіше. Ми відходили все далі від міста, милуючись лісовою казкою. Тоді вже й вечоріти почало, коли мій настрій нарешті стабілізувався.

   – Сестличко, сплобуй наздогнати! – закричав братик і кинувся втікати.

   Я повільно, піддаючись, побігла слідом за ним.

   – Далеко не тікайте, бо вже час повертатися, – почувся голос матері.

   Але Тарасик продовжив бігти, бо вже налаштувався на веселу гру. Нічого не залишалося, як наздогнати його, щоб повернутися. Швидко вирвалася вперед, що змусило молодшого часто оглядатися. І все б нічого, якби на роздоріжжі він не натрапив на низького дідка в зелено-бурому вбранні, якого випадково штовхнув у колючий чагарник.

   – Ой-йой-йой! – скрикнув малий Тарас.

   А чи злякався він за старого, чи реакції власного батька, який от-от мав з’явитися, можна було тільки гадати. Всі ж знали, що тато бував суворим у таких випадках. Та манер Тарас був добре навчений матір’ю, тому одразу самотужки почав діставати старого із куща. А так як сили у братика було замало, тому довелося допомогти.

   А як підійняли діда попід руки, то одразу глянула на нього. Отут мене і в жар кинуло одразу. Очі у нього були чорні, як безодня: от-от провалишся навіки. І все тіло стиснулося від того зловісного погляду. І така туга найшла, немов щойно смерті торкнулася.

   А тут і батько із матір’ю підійшли.

   – Я не хотів його кидати! – одразу почав виправдовуватися Тарасик.

   Мати одразу оглянула мовчазного діда, а батько суворо кинув оком у наш бік. Та, здалось, що ніхто більше не роздивився у дідові чогось страхітливого. Немов у якомусь марені його сприймали за звичайного старця.

   – Ну от, дідусь весь подряпаний, – підсумувала ненька. – Якби хоч сказав, куди його відвести, але ж мовчить.

   У цю ж мить небо затягнулося важкими хмарами й почав крапати дощ, хоча ще декілька хвилин тому було ясно.

   – Що ж, ходіть тоді з нами, – запропонував батько незнайомцю, – погостюєте до завтра. Отак загладимо провину перед вами.

   І дідок одразу погодився, кивнувши, немов на те й сподівався. Тоді ми пішли вперед, а він повільно подався слідом.

    Тепер настрій у всіх помітно змінився: батько сердився на нас, матір хвилювалася за діда, мене гнітило від старого, а братик, понуро опустивши голову, ледь-ледь пересував ноги.

   – Можливо, краще його не вести до себе? – тихо запитала у матері. – Якийсь він дивний, а очі страшні. Такий погляд не притаманний людям.

   – Досі ніяк не забудуться страшки діда Семена? – посміхнулась мати.

   Я склала руки на грудях, протестуючи, бо якраз нашого рідного дідуся для цього випадку не вистачало. А той добре знався на всілякій нечисті. І в дитинстві часто розповідав цікаві історії про міфічних істот, що жили поряд із селом. То було так захоплююче слухати, що я й повірила у тих мавок і русалок. От тільки іноді спати боялася лягати, після тих розмов. А матір тоді нервувала від цього, мовляв, не слухай старого, бо ті розповіді – брехня.