II

   Вдома наш моторошний гість продовжував мовчати. Я пильно спостерігала за його повільними рухами, загальмованою реакцією, скутістю тіла і дивакуватістю. Пізніше ми винесли незнайомцю млинців, але той навіть не торкнувся їжі. Сидів нерухомо, неначе воскова фігура, забившись у куток дивана, та вдивлявся в темряву за вікном.

   – Данусе, здається, гостеві потрібно відпочити. Він залишиться у вітальні, а ти вже йди до себе, – попрохала мати, яка помітила мій нав’язливий погляд в його бік.

   Як тільки всі полягали, почулися мені якісь кроки. Спочатку ледь чутно, а потім гучніше хтось вибивав п’ятами, немов ходив колом. Від цього стало надзвичайно моторошно.

   Підійнявшись, прокралася у цілковитій темряві до вітальні. Заглянула – нікого. Та й кроків стало не чутно, от і повернулася до свого ліжка. А як тільки лягла, знову почулись ті ж кроки. Та тепер сміливості забракло, щоб піти знову перевірити, тому стала притискати вуха ковдрою, поки не заснула.

   Наступного ранку мене збудив дощ. Батько вже давно був на роботі, а з кімнати молодшого братика почувся голос матері.

   – А що із Тарасиком? – запитую, помітивши бліде обличчя молодшого.

   Вигляд у нього був такий ж понурий, як і вчора. Ще й очі стали червонястими, втомленими.

   – То, мабуть, від вчорашнього дощу захворів, – зітхнула мати. – Сьогодні до нас вже приходив лікар і виписав ліків. Тож збирайся, донечко, бо до аптеки підеш.

   Я подумала про те, що братик ще вчора захворів, але вчасно ніхто того не помітив. Бо ще жодного разу не пам’ятала, щоб той на вечір був таким спокійним.

   – А незнайомець куди подівся?

   – Коли вдосвіта прокинулись, то його вже не стало. Певне, сам пішов. І ти не барися, бо братику зовсім кепсько стає.

   Я слухняно подалася виконувати своє завдання, а коли вже поверталася додому з аптеки, то набрала номер дідуся Семена.

   Телефон йому батько ще рік тому подарував, коли ми виїжджали із села, але користуватися ним дідусь досі не навчився. Тому схрещую пальці на руках, аби той відповів. Дарма. Таку ж невдалу спробу зробила ще ввечері.

   З самого ранку наступного дня матір засмучено сиділа на кухні. Це означало те, що Тарасику сьогодні стало ще гірше. І саме в цей момент знову почулись мені ті кроки. Як виявилося, вони доносилися із кімнати молодшого. Тоді зайшла до нього, хоча й батьки мені не дозволяли, а братик ходив колом, щось тихенько примовляючи. Навіть мене не помітив, так зосередився на своєму занятті. Тепер стало зрозуміло, що мене вночі лякало.

   – А чому це ти підійнявся? Он матір засмучена через твою хворобу, а ти блудиш по кімнаті без діла. Швидко повернися до ліжка!

   Та на мене братик не глянув. Його ноги продовжувати носити змучене дитяче тіло по усій кімнаті, немов існували окремо. І як не намагалася повпливати на молодшого, той ніяк не реагував. До того ж на себе здавався не схожим, немов його підмінили. А як в очі заглянула, то здалось, що вони почорніли. Тоді як закричала, то одразу матір прибігла. Показала їй на зіниці молодшого, а його очі вже знову людськими стали. Невже примарилося?

   Пройшло ще два дні. До нас сьогодні знову приходив лікар, який виписав вже сильніші медикаменти. Збліднілий братик через хворобу втратив усі сили, ще й до того постійно марив. Отож покращання не було.

   Ввечері знову вирішую навідатися до хворого, доки батьки вечеряли на кухні. Увійшовши до кімнати, погляд одразу впав до відчиненого вікна, де на підвіконні сидів братик і рукою тягнувся до неба. І так постягався, що от-от із вікна випаде.

   – Чому ж тобі знову спокійно не лежиться?! – нервово запитую. – Злазь!

   А той ще більше тягнеться. Тоді самотужки знімаю молодшого із підвіконня.

   – Відпусти! – обурюється. – Там пташка літає, вона мене до себе кличе.

   Аж подивилася, а на підвіконня чорний ворон сів. І знову в жар мене кинуло, як при зустрічі із тим дідком, бо очі у ворона були чорні-чорнющі, а вигляд зблизька такий страхітливий, що аж мурахи пробіглися по шкірі.

   Зробила декілька різких рухів руками, щоб відігнати містичну птаху. Та вона гордо сиділа на підвіконні, немов хотіла показати, хто тут всім заправляє. Тоді взяла до рук довгий світильник та щосили замахнулася. Ворон спочатку замахав у повітрі крилами, а тоді здійнявся, щоб полетіти. Нарешті.

   – Не добра то птаха, – пояснила молодшому, зачиняючи вікно.

   Та братик наче не чув мене, а думав про щось своє, підвівши очі до стелі. А далі знову марив, щось під ніс собі нерозбірливо шепотів.

   Наступного вечора мати із батьком прийняли рішення про лікування хворого в стаціонарі, бо вдома тому краще не ставало. Тоді знову набрала номер дідуся Семена.

   – Слухаю! – голосно прозвучав його голос.

   Це було так несподівано, що спочатку навіть трохи розгубилася.

   – Дідусенько… Ох, нарешті!

   – Дитя моє, щось сталось? – здогадався він, після тривалої паузи.

   Мене й понесло у розповідь ще з того дня, коли нам трапився дивний гість. І про його моторошні очі розповіла, і про дивну поведінку хворого братика, і про чорного ворона. А потім ще вдруге те ж саме повторила, щоб нічого не пропустити.

   Уважно вислухав мене рідний дідусь, жодного разу не перебив. Коли ж закінчила, то пояснив, що треба гілку ліщини до Тарасика у ліжко покласти.

   І незвичним те здавалося, але я відчувала неабияку відповідальність за молодшого. Ще до його народження всім пообіцяла турбуватися про братика. А як народився Тарас, то так вже те ліжечко охороняла, щоб не перевернулося. Хоча чого б йому перевертатися? От і тепер, довго не думаючи, побігла до дверей.

   – Доню, темніє надворі, – пояснила мати. – Завтра підеш гуляти.

   – Завтра вже може бути запізно, – пробурчала під ніс, квапливо зачиняючи двері, щоб ніхто не зупинив.

   Як виглядав кущ ліщини я добре знала, бо в селі такого добра було вдосталь в підліску. Та спробуйте знайти ліщину в місті! Оминула власний двір, потім декілька поблизу. Вже й не видно стало надворі, тому довелося приглядатися до усіх низьких дерев та кущів. Отак блукала, доки не стомилася, а тоді згадала, що бачила біля одного житлового будинка огороджену територію із кущаками.