III

   Сьогодні батько повернувся додому раніше, щоб провести з нами більше часу. Ми повсідалися у вітальні і почали дивитися сімейний фільм, коли роздався дзвінок у двері.

   – Чи не запізно для гостей? – риторично запитав батько. – Сам відчиню.

   А мені й самій цікаво стало, тому заглянула до вхідних дверей. На порозі стояла молода дівчина із довгим волоссям. Така струнка і гарна, що можна було тільки позаздрити. Вона піднесла якийсь рекламний буклет, а тато і взяв його, схопивши незнайомку за руку. Та так і закляк, тримаючи. І немов час для нього зупинився: ні слова не скаже, ні поворухнеться, ні моргне.

   – А що то тобі дали таке? – порушила незручну тишу, підійшовши ближче.

   Батько, почувши мій голос, відпустив, а молодиця тоді помітила мене. Наші погляди із нею зустрілися. І знову той самий жар окропив тіло від чорних, наче без зіниць, очей. Страх заліз під шкіру і проникав глибше. Трусило. Наче не проста то була дівчина, а моторошна істота, що у людському образі заховалася.

   Машинально зачинила вхідні двері, залишаючи її у під’їзді. І сили для цього доклала стільки, що аж ікона в коридорі впала.

   – Ти бачив який погляд у неї? Як у того дідка, що на ночівлю залишався!

   Та у відповідь тато змовчав, немов зачарований. Сказав тільки всій родині, що час до сну готуватися. От і повлягалися сьогодні раніше. А я все згадувала той погляд, відчуваючи нову біду. Більше всього не хотіла, аби тато теж захворів. Навіть сновидіння прийшло вночі, де нашу родину в могутній вихор затягнуло.

   Коли ніч перейшла у прохолодний світанок, батько збирався йти до роботи. Вирішила його провести, бо вже тоді не спала.

   – Доброго ранку, татусенько. А чи добре у тебе сьогодні зі здоров’ям? – обережно запитала.

   – Добре, – впевнено, але коротко відповів.

   Тоді полегшено зітхнула, знайшла на тумбі той буклет і викинула у смітник. А через декілька днів зустріч із дівицею почала забуватися. Батько пізно повертався з роботи, але виглядав досить бадьоро. Тарасик постійно бігав за мною і просив із ним погратися. Мати, як завжди, поралася із домашніми справами. І все було спокійно, поки одного дня я раніше не повернулася із прогулянки.

   З кухні почулося схлипування. Коли ж прислухалася, то почула матір, яка плакала і голосно скаржилася по телефону:

   – Я ж не помічала його байдужість, бо постійно робив вигляд, немов зайнятий. Не кохає він мене більше! Певне, якусь прихильницю має, бо пізно з роботи повертається. А вчора аж до півночі десь блукав. І замріяний такий повернувся, що тільки закохані отак себе поводять.

   Після цих слів одразу згадалася дівиця на порозі. Тоді мерщій побігла до власної кімнати і набрала номер дідуся Семена. Той майже одразу відповів, немов знав, що буде потрібен.

   – То як Тарасик? – спочатку запитав старенький.

   – Давно здоровий. Тоді гілка ліщини допомогла, але тепер навряд чи цього буде достатньо – прийшла інша біда.

   І розповіла дідусеві про вродливу дівчину з надприродними очима, а потім про батька (його сина), як той від сім’ї відійшов.

   – Діла не буде, – відказав старенький. – Приїжджайте до мене, бо саме воно не залишить вас.

   – А що воно таке, дідусю? Скажіть.

   Задумався старенький, а потім пояснив коротко:

   – Блуд – така міфічна істота.

   На тому і перервався дзвінок. І як не намагалася згадати про подібних істот з тих історій, що дідусь колись розповідав, але такого пригадати ніяк не змогла.

   І от, дочекавшись стомленого татка пізно ввечері, прийшла до столу, коли той харчувався смаженою картоплею. Матір якраз теж була на кухні, але вони не розмовляли. Тоді і почала вмовляти їх до села поїхати.

   – Я тільки з радістю, – погодилась мати, яка ще сподівалася врятувати шлюб, – але не мені одній це вирішувати.

   Батько затято зітхнув, а потім неохоче змахнув головою, мовляв, так вже й бути.