IV

   Весна переходила у літо. Кожен день ставав спекотнішим, змушуючи скидати зайвий одяг. Саме тоді ми запланували на три дні поїхати до села, так щоб до понеділка повернутися. І от вдосвіта зібралися, коли п’ятниця прийшла, поснідали і рушили в дорогу.

   Ще аж край села нас зустрів усміхнений дідусь Семен. Його сиве волосся спадало на очі, навколо яких проступали глибокі зморшки. Одягнений був у протерті шорти і сорочку з відрізаними рукавами. Черевики такі подерті, що вже давно просилися на смітник. Та й задушливо було у них, але дідусь з весни до пізньої осені човгав.

   Проводячи до хати, дідусь не став нічого розпитувати у батьків, а тільки розповідав, що у селі змінилося останнім часом. А сам пильно спостерігав за ними, особливо за батьком.

   Ближче до вечора мені таки вдалося зустрітися із дідусем Семеном наодинці. Він тоді порпався у хліві, а коли мене помітив, то одразу присів на старенький стілець.

   – То що, онучко, розкажеш? Бачу, що тривожишся.

   – А як інакше? Постійно якесь лихо нашу родину переслідує. А хіба самі нічого не помітили за цілісінький день?

   Дід підпер голову руками, шморгнув носом і щось обдумав. Він любив робити такі паузи, щоб зібратися думками.

   – А чому ж не помітив? Ще й як помітив! Твій батько ходить такий мрійливий, бо голову йому задурманив отой блуд. А то така нечиста сила, що до кожного чіпляється, хто торкнеться її.

   – Але ми з Тарасиком при першій зустрічі його разом підіймали, коли той чужинець впав, але захворів тільки братик.

   – Бо блуд, онуко, не має влади над первістками, – пояснив старенький.

   – А перетворюватися він може на когось? На птаху чи дівчину? – продовжувала допитуватися.

   – Аякже. Навіть на світло та вітер.

   – Тоді все сходиться, – зітхнула і зажурилася. – Таки це блуд.

   Та дідусь тільки припіднявся та погладив по голові важкою рукою. А тоді втішив, мовляв, в неділю до церкви підемо усі разом, тоді істота і залишить нашу родину. І пообіцяв, як зможе наглядати за моїм батьком, щоб нічого лихого не сталося.