VII

   Тарас вже давно спав у ліжечку, а я все ще лежала другу-третю годину, роздумуючи про батьків, їх відносини. Аж тут мою увагу привернуло шарудіння. Прислухалася і зрозуміла, що це хтось прямував до дверей. Кому посеред ночі закортіло подихати свіжим повітрям?

   Спочатку квапливо підійнялася з ліжка, але потім сповільнилася, бо згадала про блуда. Хвилинку роздумала, а тоді обережно заглянула у вікно і полегшено зітхнула, впізнаючи силует рідного батька. Тепер вже сміливо відчинила вікно.

   – Татусенько, ти налякав мене, – зізналась. – Тобі також сьогодні не спиться?

   – Угу, – почулось у відповідь.

   – А чи далеко ти зібрався? Можливо, мене із собою візьмеш?

   – Зараз повернуся. Лягай спати.

   Я слухняно повернулася до ліжка, хоч і зовсім не хотілося. А тоді згадала, що обіцяла дідусю наглядати за батьком. Підірвалася і вибігла на подвір’я, щоб знову зачарованому якась пісня не примарилася. Та де там? Його вже й поряд не було. Виглянула в один бік дороги, потім в інший, а далі стурбовано до дідуся в кімнату почимчикувала.

   Старенький збудився одразу, бо неспокійний сон завжди мав. Спробувала вгледітися в його зморшкувате обличчя, а тоді пояснила, що батько пішов з хати, що не зупинила його вчасно, що він у біду міг потрапити. І аж сльози виступили, коли закінчила.

   Старий одягнувся в темряві, взяв щось схоже на ліхтар і махнув, мовляв, ходімо. Так і повернув мене до кімнати, де сопів Тарас, а сам на пошуки зібрався. І як не вмовляла взяти мене із собою, той відмовив.

   Та хіба могла спокійно спати, коли власну провину відчувала? Як тільки дід Семен відійшов за подвір’я, схопила малий ліхтарик і почала крастися слідом.