VIII

   Ніч у селі була голосною. Хоч всі жителі спали, але всюди чувся гавкіт собак, шурхіт дерев, які лоскотав вітерець та ще якісь поскрипування із сусідніх подвір’їв.

    Ліхтар дідуся було добре видно здалеку, тому впевнено пересувалася слідом, підсвічуючи своїм меншим. От вже й вулиця кінчалася, тому дорога звертала направо. Тим самим шляхом пробиралася далі, звернула, а дідуся стало не видно. Зник.

   І куди ж він міг подітися? Дорога ж стелилася прямо, а поряд тільки криниця стояла. Аж раптом – бах! Із-за криниці мене міцно схопила рука. Серце одразу забилося частіше, в голові спантеличилося. А роздивилася, то це дідусь мене впіймав.

   – Куди зібралася? – почав допитувати.

   А я мовчала. Від того переляку одразу сльозами вмилася.

   – Ходімо вже! – махнув рукою старенький. – Але маємо повернутися до того, як прокинеться твоя матір, бо знову на мене розсердиться.

   Далі дідусь зайшов до декількох односельчан, щоб допомоги просити. Ніхто не відмовив. Усі по різних кінцях села одразу розійшлися, щоб мого батька знайти. Бо ж у селі всі дружні були, один одного трималися, а як треба було, то допомагали.

   – Татко у лісі, – нарешті промовила я. – Йому зранку звідти голос співав.

   Нахмурив брови старенький і повів мене до лісу. Боявся він, щоб це правдою не було, бо у тому лісі не тільки блуд міг трапитися, а й мавки. Скількох вони вже залоскотали! Не перерахувати. А від мавки міг тільки лісовий велет Чугайстер врятувати, але й із ним нікому не хотілося мати діла. Все про той Потайсвіт добре пам’яталося із дідусевих розповідей, хоча дід Семен це ще в дитинстві розповідав.

   По дорозі до нас приєдналися ще декілька селян. Та як до лісу підійшли, то мусили розійтися. Тільки по світлу ліхтариків можна було роздивитися, коли поряд хтось йшов.

   Нічний ліс видався страхітливим. Дерева намагалися схопити довжелезними гілками. На кожному кроці плелося павутиння. Під ногами все хрускотіло, немов щось живе. Над головами полювали пугачі, голосні звуки яких нагадували трагічний регіт. А як у вітерець уважно вслухатися, то можна було почути якусь мелодію, що линула із лісових хащів. Чи це раптом не на неї пішов батько?

   Я притиснулася до дідуся, бо за деревом щось примарилося. Відчуття було таке, наче за нами постійно спостерігали. Тоді й пожалкувала, що в хаті не залишилася, бо страх пробирав до кісток.

   – Сюди! – враз почулося неподалік.

   Але дідусь, на диво, впевнено направлявся в протилежний бік, втупивши погляд кудись далеко вперед.

   – Ви ж чули, дідусю, нас кличе хтось із селян. Можливо, сталося щось або батько знайшовся.

   Та дідусь тільки мовчки продовжив пробиратися у нетрі. Я запідозрила, що із ним щось не так, а тоді знову почувся той голос. Відійшла трохи вбік, а далі почала втікати від діда Семена.

   – Стій! – почула за спиною.

   Але зупинятися навіть не думала, бо було впевнена, що блуд ще й дідуся причарував. От і побігла у той бік, звідки селянин кликав. Та згодом ліс став зовсім непрохідним, довелося лізти попід мерзенними гілками. Відчула, що вже все тіло вкрилося подряпинами. А тоді закралася думка, що остаточно згубилася.

   Високо на дереві щось сиділо і слідкувало за мною. Спочатку вирішила, що то здалося, але потім побачила ту істоту знову. Та як не намагалася втекти, але воно ставало вже ближче і ближче. Аж раптом хтось посвітив ліхтарем до неба. І хоч це світло було зовсім в іншому боці, але тепер побігла на нього, ігноруючи усі звуки поблизу. Із розповідей дідуся пам’ятала, що звуки могли бути оманливими, а світлу ліхтаря вірилося більше. Так і опинилася на галявині серед селян, а слідом за мною вибіг й захеканий дідусь Семен, який весь час мене переслідував.

   – Що ж ти втікала, онучко? Вирішила поганяти старого нічним лісом?

   – А думала, що вас причарували. І що ви – це зовсім не ви.

   – Хех! Це ще кого із нас причарували? Це тільки блуд немає над тобою влади, а інша нечисть тільки й чекає на довірливу душу.

   А далі глянули, чому селяни зійшлися. Виявилося, що один із них уздрів, як хтось розлігся на поваленому дереві, тому і підійняв ліхтаря, щоб інших скликати. Підійшли ближче і разом посвітили до обличчя, щоб роздивитися, хто то такий лежить. І це таки був мій батько. Спочатку він почав рухатись, а тоді розплющив очі.

   – То що, сину, заблукав? – запитав дідусь, впевнившись, що той живий.

   Зачарований махнув головою, бо так і було. Як пізніше виявилося, тато навіть не пам’ятав, як потрапив до лісу, отак йому блуд голову задурманив.

   Тоді старенький зав’язав йому червону нитку на зап’ясті й вивернув сорочку – бо це тимчасово могло захистити від блуда. Далі скликали усіх інших селян, дякуючи за поміч, і до хати пішли, бо вже й почало світати.

   Спати часу не залишалося, тому дідусь попрохав кликати матір з Тарасом, щоб вже до церкви піти. А після церкви всі повсідалися снідати. Ще й біля столу дідусь поставив святої води у посудині. І кожного попрохав нею обличчя вмити, а тоді по столі розбризкав.

   Я подивилася, а тато наче живішим зробився. Невже блуд відпускав? А тоді погляд впав на вікно, де гордо розсівся чорний кіт. Одразу впізнала ту нечисть, бо він вже собі нову жертву шукав, а тоді дідусеві на нього непомітно показала. А той одразу почав молитву читати, а тоді святу водицю – хлюп! – і виляв на кота, що той аж із вікна звалився. Визирнула надвір – а того вже й немає. Зник. Тільки легкий димок у повітря здійнявся.

   І так з тієї миті добре стало. Батько обійняв за плечі матір, а тоді нас із Тарасиком поцілував. А дід тільки спостерігав і підморгував до мене.

   Отак з нашої родини того блуда й витравили, а до чиєї родини він наступної вчепиться, то можна тільки гадати. Отож стережіться!