Розділ двадцять третій

Андрій та Тетяна сиділи з столиком кафешки та їли курячі крильця. Апетитне пташине м’ясце мало бездоганний смак. Здавалося, що можна і кісточку проковтнути. Затишний інтер’єр створював невимушену атмосферу, відволікаючи від повсякденної метушні.

- Ти в якій школі навчалася? – запитав Андрій Тетяну.  

- Я в 3.

- О я в 2. Наші школи були майже поруч.

- Ти зараз працюєш?

- Так юристом в одній фірмі.

Тетяна подивилася на нього.

- Чому ти так глянула на мене?

- Не схожий ти на юриста.

- А на кого? Взагалі як мають виглядати юристи.

- Ну раніше я уявляла собі, як сивих чоловіків в окулярах, піджачку і з текою в руці. Таких серйозних.

- А тут спортсмен намалювався – сказав він усміхнувшись. І вони обоє засміялися.

Насміявшись вона мовила:

- Так дійсно стереотип.

- А ти чим займаєшся? Ну окрім того, що працюєш кур’єркою.

- Я навчаюся в університеті.

- На кого?

- А ти подивися на мене і вгадай.

- Я не вгадаю.

- А ти спробуй – сказала кокетливо Тетяна.

- Гаразд. На бухгалтера?

Тетяна заперечно закивала головою.

- Модельєра?

- Ні.

- Комп’ютерщика.

- Ні зовсім мимо.

Перебравши ще з кілька професій Андрій сказав:

- Вибач здаюся.

- На вчителя біології.

- Любиш працювати з дітьми?

- Не знаю. Чомусь так вступила.

Коли вони вийшли з кафе. Андрій запропонував:

- Тебе провести додому.

- Ні

- Чому. Я ж маю тебе провести і захистити. Нині на вулиці не безпечно – сказав жартівливо Андрій.

- Бо я не хочу йти ще додому. Пішли прогуляємося.

- А ну тоді добре.

Йдучи містом, вони про щось розмовляли. Повз них проїжджали   автомобілі. Вечірнє місто вигравало кольорами виблискуючих вітрин та вивісок магазинів. Морозець щипав за носа. Білі пухнасті сніжинки падали на тротуар та асфальт застеляючи все м’якою ковдрою.  

- Хотіла тебе запитати – мовила Тетяна – а ти давно займаєшся боксом.

- З семи років.

- О так ти молодець. Я ніколи не любила займатися спортом. Фізкультуру вічно прогулювала.

- Ай-яй-яй – засміявся Андрій.

- А давай я тебе навчу боксу.

- Ну я не знаю.

- Ти ж маєш вміти захищатися.  

- Може і можна – відповіла дівчина невпевнено. Вона не зразу зрозуміла, що він просто шукає привід для нової зустрічі.

- Добре потім це обговоримо.

- В сенсі?

Але кавалер нічого не відповів, заговоривши про інше.

Невдовзі вони прийшли до будинку Тетяни.

- Дякую за цікавий вечір – мовив Андрій і вони попрощалися. 

Шановні читачі, якщо вам подобається книжка (ну ви вже дочитали до цих пір, то певно, що подобається), то будь-ласка зробіть наступне