Розділ п'ятдесят другий

Тетяна отримала дзвінок від Віктора. Він промовляв в мікрофон айфону радісним голосом:

- Привіт. Виходь підемо святкувати.

- Що саме?

- Вийдеш дізнаєшся. Я вже чекаю біля гуртожитку.

Її заінтригувала його пропозиція. Цікавило що він придумав на цей раз. Тож вийшовши на вулицю і сівши до його авто, Тетяна з блиском в очах запитала:

- Зізнавайся що за свято.

- В кафе розповім, - посміхався Віктор.

- Якщо не розповіси то я вийду і нікуди не поїду, - її рука маніпулятивно потяглася до дверцят. Звісно вона лукавила, не збираючись нікуди йти. Але автівка натомість рушила з місця. Водій не піддався на провокацію.

Зробивши замовлення в кафе, Пилипенко вирішив розповісти Руденко, причину святкування:

 - Я буду тепер займатися ресторанним бізнесом.

- Ого. Молодець, – раділа вона за нього, - і що ти збираєшся відкривати.

- Я купив мережу піцерій «Піца 24». Думаю ти чула про таку – мовив він посміхаючись.

Звісно Тетяна знала назву піцерії в якій вона працювала. «Тепер він буде моїм босом» - подумала вона і сказала йому про це.

- Так адже ти будеш моїм заступником, то певно, що я твій бос.

- В сенсі – не второпала одразу дівчина. Проте за декілька секунд до неї дійшло, що він мав на увазі. «Ні це вже занадто» - подумала вона. Тетяна ще розуміла його коли він подарував їй скутер. Але тепер ні. Тому Руденко промовила:

- Ні я не згодна. Давай залишимо все як є.

Інтонація з якою Тетяна промовила це була заперечною. Дівчина категорично не погоджувалася з ним.

- Але ж я вже підписав наказ про твоє призначення.

- А мене ти запитати забув – злилася вона.

- Я подумав, що так буде краще.

- Я сама знаю як буде краще. Дозволь мені самій вирішувати.

- Але ти подумай. Ми б могли працювати разом – наполягав Віктор, - Тим більше ти там отримуватимеш більшу заробітну плату.

- А мені і така подобається. Ти скасуєш свій наказ? – Тетяна запитально зиркнула на нього.

Вона не бажала, щоб будь хто, навіть він вирішував за неї.

- Ні – відповів той, витримавши паузу. В думках він шукав аргументи, щоб переконати її, умовити погодитися. Він так хотів працювати з нею разом в одному офісі. Щоб бачитися кожного дня. Разом розвивати бізнес, який в майбутньому, як він вже уявляв, міг би стати їхнім сімейним. Віктор вже давно спіймав себе на думці, що хотів би створити з нею, в майбутньому, сім’ю. Раніше в нього не виникало такого незвичного бажання. Ні з однією з дівок з яким раніше зустрічався. Проте з нею все було інакше.

- Ну тоді і залишайся сам – мовила Руденко і вийшла на вулицю. Його нав’язуваний тон розлютив її.

Віктор пішов слідом. Він розумів, що його планам не суджено збутися. Але не бажав з нею лаятися. Тому потрібно було миритися. На вулиці він наздогнав її і промовив:

- Вибач. Якщо не хочеш то я відміню своє рішення.

Вона йому не відповідала, роблячи вигляд ніби не чує.

- Тетянко. Ну я ж вибачився. Я більше так не буду. Будеш сама вирішувати.

- Ти розумієш. Я скоро закінчу університет і тримаю омріяну професію , - сказала Тетянка, зупинившись і повернувшись до нього обличчям, - я мріяла стати вчителем. Мені подобається це. Я не хочу бути бізнес-леді.

- Але у школах мало платять – Віктор замовк, розуміючи що каже не те, - добре я не буду тобі перечити. Працюй де хочеш. Я перед ти як робити щось що стосується тебе буду завжди запитувати.

- Обіцяєш? – запитала вона.

- Чесне слово. Мир? – простягнув руку Пилипенко.

- Мир – погодилася вона, але руку не потиснула.

- Давай тепер повернемося назад. І таки відсвяткуємо мою купівлю бізнесу.

- Добре. Мій ти ресторатор – посміхалася вона – І взагалі, щоб ти знав в приватних школах платять добре.

- Ну якщо в приватних – погодився він, - Ходімо вже.

Промовивши це він обняв її. Вони повернули у двох назад до кафе.

Чекаю на ваші вподобайки.