Розділ п'ятдесят п'ятий

Тетяна бігала по спальні, зазираючи то в шафу, то в тумбочку. Зупинившись на мить, вона крикнула:

- Мамо а ти не бачила той великий рушник з тюльпанами.

- В шафі здається був – почувся голос жінки.

- Ні я вже два рази подивилася. Там нема.

- Добре. Я зараз в залі подивлюся.

Через хвилину в кімнату зайшла жінка років п’ятдесяти тримаючи в руках рушник.

- О дякую – раділа Руденко.

Вона акуратно згорнула його та поклала до валізи.

- Ой хвилююся я за тебе Таня – мама, поправляючи свій халат, дивилася на дочку.

- Чого там за мене хвилюватися. Всі люди подорожують.

- Та не подобаються мені ті літаки. Вічно тільки чую про ті катастрофи по телевізору.

- Не хвилюйся за мене. Тим більше я буду не одна. А з Віктором. Він вже не вперше летить.

Лідія Іванівна тільки легко зіткнула. Її материнське серце хвилювалося за дочку. З вулиці почувся гул автомобіля.

- О певно що він приїхав – радісно мовила Тетяна.

Віктор вийшов з автомобіля і поглянув на будинок. Невеличка сільська хатина була серед квітучих дерев. По двору бігали свині та гуси. Останні примітивши незнайомця повигинали свої шиї і готувалися до оборони.

Побачивши свою кохану, Пилипенко підійшов і обійняв її. Від неї йшов запах ванілі.

- Ти пахнеш пиріжками – промовив він.

- Я так за тобою скучила – кохана поглянула йому прямісінько в очі.

Він посміхнувся ще дужче.

- Доброго ранку – озвалася Лідія Іванівна, яка вийшла на ганок.

- Доброго ранку – привітався Віктор з нею.

Тетяна швиденько їх познайомила і всі пішли всередину. На кухні вони повсідалися до столу на якому вже чекала на них картопля з котлетами, пиріжки зі смородиною та зелений чай, заварений з пакетика.

Під час обіду мати Тетяни запитала Віктора:

- І надовго ви зібралися в Єгипет.

- На два тижні.

- Зрозуміло. Ну хоч відпочините як слід. А то я за своє життя тільки в санаторії і була.

Поївши та попивши, вони перемістилися до залу. Лідія Іванівна одразу принесла альбом і стала показувати фотографії дочки. Там було сила-силенна фото починаючи від народження дівчинки до самісінького закінчення нею школи. Кожна з світлин підкріплювалася якоюсь історією, яку жінка залюбки розповідала.  

- Ось тут ця мала шибениця залізла на дерево та так високо, що знімати довелося її батькові. Він тоді ще жив з нами. Але спершу Сергій вирішив сфотографувати її на фотоапарат.

У Віктора виникло одне запитання, але він вагався чи питати. Лідія Іванівна зрозумівши це з його погляду, підбадьорливо промовила:

- Ти не соромся запитуй.

- А зараз де її батько?

- П’ять років назад. Чи може вже шість. Пішов до іншої.

- А зрозуміло. Вибачте що запитав – мовив Пилипенко. Він жалкував, що запитав, гадаючи що завдав болю зачепивши таке питання.

- Нічого страшного. Якщо чесно я спершу жалкувала. Думала що все то моя вина. Але з часом заспокоїлася.

Ввечері двоє завантажували чемодан в багажник автомобіля. Руденко Лідія стояла біля них і промовляла:

- Можливо ви все-таки переночуєте. А зранку поїдете.

- Ні мамо – заперечила Тетяна – ми тоді можемо не встигнути до аеропорту.

- Ну добре – Лідія Іванівна поцілувала дочку на прощання.

Та також обійняла маму.

- Бережи її – додала вона дивлячись на Віктора.

- Неодмінно – пообіцяв він.

За п’ять хвилин Range Rover зникнув з поля зору жінки. Вона розвернулася і пішла до будинку дивитися улюблений серіал.