Доставити кохання

Розділ шістдесятий

Перший день  осені - день в який школярі України одягають вишиванки, йдучи до школи. В це свято першого дзвоника вони завжди усміхнені і життєрадісні. Принаймні тоді коли становляться всім класом і дивляться на фотографа, який присідаючи з камерою в руках, намагається з закарбувати на цифровому фото цю прекрасну мить. Хоча, для декотрих учнів (напевно для більшості), це не тільки святковий день, а й передвісник починання тяжких щоденних процесів з гризіння такого непіддатного «граніту науки».

Викладачі в цей день знать також одягнувши нові обновки, і вже думками готуються до пожвавлення своєї роботи. Не винятком була Руденко Тетяна. Для неї ця дата була ще початком її кар’єри.

Прокинувшись зранку вона розпочала з того, що зробила зачіску. Потім поснідавши, дівчина одяглася в спідницю та в білу блузку. Поглянувши на себе в дзеркало, вийшла на вулицю, де на неї вже чекав Віктор, які пообіцяв підвезти її на роботу. Коли він поглянув на її вбрання, то зареготав:

- І ти в цьому збираєшся піти.

- А що не так – кліпала очима Тетяна.

- Ти де знайшла цю блузку та спідницю.

- Ну я їх купила перед першим курсом університету. П’ять років назад. Після того вона просто висіла в шафі і зовсім не втратила вигляд.

- А ну тоді зрозуміло – Віктор перестав сміятися - Ти розумієш, що в приватній школі серед інших одягнутих  викладачів, ти виглядатимеш ніби біла ворона. Повір я там був і бачив як вони одягаються.

- Але в мене немає іншого вбрання – розводила руками Руденко – я ж не можу піти туди в вечірній сукні.

Дівчина погоджувалася з ним. Блузка і дійсно була далеко не першого писку моди.

- Я знаю, що ми зробимо. Сідай швидко в авто ми купимо тобі нову обновку. Я знаю чудовий магазин. На щастя ми маємо трохи часу в запасі – заспокійливо промовив Пилипенко.

Тетяна сіла до авто і вони рушили. За десять хвилин вони були в магазині якогось стильного одягу.

- Доброго ранку - привітна продавчиня промовила до них, як тільки но вони зайшли до торгової зали.

Віктор швиденько пояснив що саме їм потрібно. Невдовзі Тетяна стояла в примірочній і приміряла сукню жовтого кольору з закритим верхом, яка трохи прикривала коліно. Вона їй сподобалася. Проте, поглянувши на ярлик, Руденко мало не впала побачивши ціну. Вона покликала Пилипенка і запитала:

- А в тебе є така сума з собою.

- Не хвилюйся – мовив він у відповідь – Я завжди ношу з собою свою картку.

- А ну тоді гаразд.

Коли він розрахувався за покупку, обоє швиденько вийшли з магазину і сівши до авто, поїхали до школи.

Зупинившись біля її території, на парковці, Віктор поцілував в щічку кохану промовивши:

- Ну бажаю тобі успіхів на роботі.

- Дякую.

- Ввечері я заїду за тобою. Поїдемо святкувати.   

- Гаразд – Тетяна посміхалася – Доречи я тобі віддам за сукню. Поступово.

- Не переймайся ти так. Це тобі подарунок від мене на свято.

- Ну тоді добре.

Вони попрощалися і Руденко покрокувала до місця роботи. Будівля навчального закладу, збудована декілька років тому, була дуже гарною. Ввійшовши до викладацької Тетяна посміхнулася і привіталася з колегами. Поглянувши на їхні вбрання, вона розуміла, що Віктор не помилявся кажучи, що в тій блузці вона б виглядала ніби чорною вівцею.

Тетяна стояла біля свого робочого столу, як неї підійшла одна з колег:

- Гарно виглядаєш – посміхалася дівчина – Ти певно новенька. Будьмо знайомі. Я Олена.

Співрозмовниця була одного з нею віку. На ній була модна жіноча сорочка в клітинку.

- Таня. І ти чудово виглядаєш – Руденко і собі посміхнулася.

- Ти що викладаєш?

- Біологію. А ти?

- Я математик.

- Я рада нашому знайомству.

- Я також.

- Як тобі тут?

- Ще не знаю – здвигала плечима Тетяна.

- Нічого тобі сподобається – мовила та, підбадьорливо поплескавши по плечу.

Дружня атмосфера, випромінювана Оленою, давала надію що в колективі не буде складно. До викладацької зайшов чоловік. Руденко одразу впізнала його. То був Сергій Петрович, генеральний директор їхнього навчального закладу.  

- Так колеги. Давайте вже виводити учнів на стадіон. Будемо починати.

Одразу ті викладачі, які були класними керівниками, розійшлися по своїх класах виводити своїх підопічних на місце урочистостей.

Сергій Петрович тим часом підійшов до Тетяни. Він промовив лагідним голосом:

- Тетяно Сергіївно ну ще раз вітаю вас з початком роботи. Ну як колектив не кусається.

- Дякую. Все чудово – кивнула головою вона.

- Це добре. Після урочистостей зайдете до мене. Потрібно підписати деякі папери.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше