2

– З Андрієм я познайомився волею випадку років з п’ять тому назад, – розпочав я свою розповідь. – Якось редакція “районки” де я тоді працював дала мені завдання написати невеличкий нарис про буденне життя одного з віддалених сіл нашого району. Так я опинився у Вишнівці, невеличкому хуторі загубленому серед безмежних поліських лісів та боліт.

День тоді видався холодним та непривітним. Була саме та пора осені, коли небо зазвичай вкрите непроглядним покривалом густих хмар, а повітря здається насичене вологою та сумом. Мій автомобіль повільно пробирався грузькими ґрунтовими дорогами села, а я крізь шибку вікна уважно розглядав тихі безлюдні вулички стараючись якнайглибше зануритися в атмосферу хутора та його мешканців, про яких мені доведеться незабаром писати.

Минаючи одне обійстя я побачив одну доволі звичну, як на село, картину. Молодий чоловік посеред подвір’я рубав дрова, а дві маленькі дівчинки з неабияким ентузіазмом йому допомагали, складаючи вже поколені поліна в один стос. Побачене мене чомусь настільки зачепило, що я вирішив повернутися до цього чоловіка, як тільки виконаю основне редакційне доручення. Мабуть інтуїція журналіста підказувала мені, що тут на мене чекає розмова варта потраченого часу на всю поїздку.

Більше двох годин зайняло в мене збирання матеріалу для газетної статті. Впоравшись з нагальними справами я знову опинився біля раніш заприміченої садиби. Хоча хаті перед якою я стояв було важко підібрати іншу назву ніж халупа. Це була невеличка дерев’яна хижка, скоцюрблена і почорніла від часу, оточена невисоким похиленим тином, за яким росло кілька чахлих кущів смородини та малини.

Молодий чоловік, що мене так зацікавив уже закінчив свою роботу. Він був смуглявим, коренастим, широкогрудим і з такими довгими руками, що масивні долоні бовталися десь аж біля самих колін. Лоб мав низький – не лоб, а вузька смужка шкіри між кудлатим чорним волоссям що спадали ззаду на комір його сорочки, і густими бровами, які здавалося, жили своїм власним життям, ворушившись, як товсті чорні гусениці. З-під нахмуреного надбрів’я дивилися маленькі, глибоко посаджені очі.

Незважаючи на пронизливий осінній вітер дроворуб був одягнутий лише в прості потерті джинси і поношену зелену сорочку. Спершись на довгу сокиру він з задоволенням спостерігав за тим як дві дівчинки ще складають нарубані ним дрова. І в цьому погляді чоловіка було стільки любові, ніжності та любові, що я відразу здогадався: дівчатка його доньки.

Я зайшов на подвір’я і привітався. Ми познайомилися. Виявилося молодого дроворуба звати Андрієм. Дізнавшись, що я з газети він здивовано запитав про мету мого візиту. Відверта кажучи я й сам добре не розумів навіщо турбую цього чоловіка. Тільки якесь шосте відчуття, властиве лише журналістам, підказувало мені, що прийшов я сюди не даремно. Тож довелося схитрувати і сказати співрозмовнику, що я просто втомився і хочу лишень вгамувати у нього свою спрагу.

Дроворуб недовірливо глянув на мене та все ж попрохав одну з дівчаток:

– Марічко, принеси нашому гостю горнятко води.

Дівча слухняно кинулося виконувати прохання Андрія, а я буденним тоном поцікавився:

– Це ваша донька?

– Так, – коротко відповів господар обійстя і по невеличкій паузі додав. – Обидві мої. Старшеньку звати Марічка, молодшу – Ганнуся.

– Мабуть нелегко ростити двох діточок у наш буремний час – висловив припущення я.

– Та звісно, що нелегко – сердито буркнув Андрій – А вам зрештою яке до цього діло? Напевне знову сусіди “добрі язики” напатякали про мою Сніжану?

– Та ви заспокойтеся, – примирливо промовив я. – Ніякі ваші сусіди ні про що мені не говорили. І запитання я задав лишень для того щоб підтримати розмову. Коли ж моя присутність вам заважає, так і скажіть – я відразу ж піду звідси геть.

– Та ні, залишайтеся. Вибачте, що трохи погарячкував, та так на вас накинувся. Просто мені зараз надзвичайно складно і боляче.

– Та нічого, з усіма може таке трапитися, – заспокоїв я свого співбесідника і щоб дальше розвинути тему розмови обережно поцікавився. – До речі, раз вже зайшла про це мова, то хто така Сніжана, і чого ваші сусіди мали мені про неї щось патякати?

Марічка принесла горнятко води. Я з задоволенням зробив кілька ковтків смачнючої холодної рідини, а за цей час Андрій випровадив своїх доньок трохи погуляти на вулиці. Як тільки ми залишилися самі господар обійстя запропонував мені присісти на вузьку похилену лавку. Я збагнув, що розмова у нас буде серйозною.

– Вам цікаво хто така Сніжана і чому про неї пліткують мої сусіди? – перепитав з гіркотою в голосі дроворуб. – Сніжана – то моя дружина, а пліткують люди через її…

Тут Андрій осікся, проте спокуса поділитися своїми негараздами зі сторонньою людиною була настільки великою, що врешті-решт він не витримав. Взявши з мене слово ніколи не використовувати в своїй журналістській роботі почуте від нього, чоловік продовжив свою розповідь.

– Взагалі-то я не місцевий. Народився в мальовничому селищі на півночі Рівненщини, там і минуло моє дитинство та значна частина юності. Після закінчення школи поїхав навчатися в університет до міста. Там і познайомився зі Сніжаною.

Вона була фантастичною красивою дівчиною. Висока, струнка, з довгим русявим волоссям Сніжана наче випромінювала граційність та гармонію. Маленьке личко було білявим і круглим, щічки повними й рум’яними, а витонченим малиновим вустам здається позаздрили б найзнаменитіші голлівудські красуні. Та найбільше мене вразили її очі. Великі й карі вони сяяли спокусою мов маяк в темну грозову ніч. Навіть тепер, згадуючи цей чаклунський погляд я не можу вгамувати схвильоване тріпотіння свого серця.