Дотик

Частина 4

Антоніна

Першими на шляху Антоніни й Ерхарда опинилися високі, вкриті іржею ворота, закриті великим не менш іржавим замком. Ворота прикрашала прострілена в кількох місцях табличка з написом: «вул.Водна». Плитка перед ними поросла бур’яном та була щедро всіяна сміттям (від недопалків до кількох одноразових шприців). Якщо будинком хтось і користувався, то він або мав інший вхід, або   мешканці вміли ходити крізь ворота. Антоніна критично все це оглянула та вирішила, що варто пройтися до більш жилих будинків, хоча відверто сумнівалася щодо успіху опитування.

Кілька наступних, більш доглянутих, проте не менш багатих садиб проігнорували їх спроби поспілкуватися, а перші двері відкрила двері мешканка триповерхового, проте вже значно скромнішого будинку. Невдоволена білявка досить недовірливо вислухала історію про племінницю та цуценя, яке: «невдячне, втекло, і його тепер потрібно знайти, бо дитя ридає третю годину». Жодного цуцика жіночка не бачила а, судячи з гидливого виразу її обличчя, якби побачила, навіть від паркану відігнала б. Ще й Ерхард, який цю імпровізовану виставу перечекав за рогом, пізніше уточнив, що тварину знайшли кілька днів тому.

–Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що…– пробурмотіла Антоніна, розуміючи, що варто ще відкоригувати нашвидкуруч склепану версію про чотирилапого загубленця.

Коли перед прокурором закрили чергові двері, порадивши «не морочити людям голову», вона зітхнула (сама б собі таке порадила), але попрямувала до наступного двоповерхового будинку, що визирав між дерев за високим бетонним парканом. Тут вже після другого дзвінка, хвіртку відкрила літня жінка.

–Добрий день. Ви до Ігора? Його зараз немає, але він скоро повернеться… – невисока, худорлява бабця в синіх бриджах та світлій футболці запитально вдивлялась в обличчя Антоніни. Блякло-зелені очі під бровами-ниточками, сиве волосся з залишками фарбування хною. Схоже колись старенька була красунею і досить довго підтримувала свою красу, проте зараз виглядала вкрай змученою.

–Добрий. Ні, ми…я шукаю цуценя, яке кілька днів тому знайшла моя племінниця, а воно втекло. Не підкажете, нічого такого не чули? Може хтось підібрав? Дитина ходить, як в воду опущена, – старанно розповідала Антоніна «байку», сподіваючись уникнути питань, щодо зовнішнього вигляду тварини.

–Цуцика…– бабця якось задумливо озирнулась через плече. Тоня теж кинула погляд на подвір’я: бетонна доріжка до ґанку, альтанка, дерева, квіти, городик, під’їзд до гаража, що користуючись перепадом місцевості розташовувався під будинком. Біля воріт облаштована будка, навколо якої бігав прив’язаний і зараз відверто невдоволений цим фактом, здоровий вівчар. Цей басовитий вартовий за всього бажання не нагадував цуцика.

--Так, маленького, – кинула Антоніна, намагаючись не уточнювати наскільки. Хто його знає шукають вони дитинча мастіфа чи шпіца. Картонна коробка, яку знайшов Ерхард, полишала досить широке поле для варіантів.  

 – Ні, нічого такого не чула. Вибачайте. Я там шлангу кинула, тож побіжу. Я думала це до сина прийшли.

Старенька на диво прудко зачинила двері перед Антоніною.

–Лукавить пані. Тут Сірокко, – мовив Ерхард виходячи з-за розлогого куща жасмину, що ріс біля подвір’я.

–Навіщо їй брехати? І чому ти такий впевнений? – відверто здивувалась Тоня.

–У неї його шерсть на одязі, а ще вона занадто жвава для свого віку.

–Шерсть могла бути й від її сторожової вівчарки, а в будинку може жити ще з десяток котів. Та й бабця цілком звичайна. Як на мене, навіть тиха. То ти не бачив активних бабусь, які ледь не штурмом беруть якесь КПП, чи банкомати в Курахово, – знизала плечима Антоніна.

–Дзвони ще раз, мені потрібен цей цуцик.

–І що я їй скажу? Не простіше тобі самому зайти до неї, як в мій кабінет, та й забрати свого «службового собаку»? Це, звичайно формально, чиста крадіжка (сумніваюсь, що ти доведеш своє право документально), проте не думаю, що тут зараз подібне ретельно розбиратимуть. Наскільки, я чула, окупаційна влада і зниклих людей не дуже шукає, хіба що загубиться якийсь «шишконаглядач» з сусідньої країни. Хоча ні, ті зазвичай якщо «губляться», то зі спецефектами, так, щоб можна було то на українське «ДРГ» повісити.

–Не простіше. У твоєму кабінеті не сиділа істота, що створює перешкоди для порталів.

 –То он чому ми тут кола намотуємо? Твій помічник одночасно є й завадою пошуків?

--Можна й так сказати. Дзвони.

--Добре, дубль два…– знову повернулась до дверей жінка.

--Проситимеш зізнатись в брехні? – спитав Ерхард, відступаючи за кущ та одночасно щось дістаючи зі свого рюкзака.

--Ні, скажу, що останньої миті помітила цуцика у неї за спиною і влаштую банальну істерику, – знизала плечима Антоніна.

--Не думав, що то ваше амплуа, – хмикнув її співбесідник, остаточно ховаючись за гілками.

–Та я народжена для істерик! – патетично хмикнула Тоня й тут же діловим тоном додала, –Психіка роботою розбита вщент, розрядитись – справа десяти секунд. 

 

Зінаїда Віталіївна

Зінаїда Віталіївна з подивом спіймала себе на тому, що зовсім не бажає віддавати Лисеня. За кілька днів вона встигла прив’язатися до цуцика і зовсім не була готова переживати ще одну втрату. Лисеняті пощастило не вискочити до ніг гості (саме старанно гриз шланг), але незнайомка виявилася наполегливою і буквально за кілька хвилин повернулася з заявою, що помітила цуцика. От же ж уважна! Зінаїду врятувала невістка, котра саме вийшла на подвір’я й впевнено, навіть не намагаючись розбиратись в ситуації, випровадила невгамовну гостю. За п’ять  років нескінченної зміни влади, Аліна навчилася з першого погляду визначати, хто може прямо зараз спричинити купу неприємностей, а хто діє за принципом «а раптом вийде». І останніх вона ганяла ледь чи не мітлою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше