Випадковості не випадкові.

Він обняв мене і я...не відштовхнула його. Це так дивно й зараз я шкодую, що дозволила йому це зробити. Але тоді, його обійми були такими теплими й заспокійливими. На мить я забула все, що так довго турбувало мою пам'ять. Вперше за довгий час я не відчула відрази до чоловіка.Пізніше він вибачився й провів мене до мого будинку. Я довго аналізувала весь вечір. Кожне слово, дію чи дотик. Я боялася, що можу опинитися скованою в його чарах. Мені було страшно, адже його дотики заставляли моє серце битися трішки швидше. Але, якщо знову...Я більше не зможу пережити зраду. Потрібно бути обережною.

Вранці я прокинулась і як завжди поснідала й провела час із бабусею. На електронну пошту мені прийшла нова книга для редагування, тому я вирішила почати працювати. Вперше за довгий період часу, — я відчувала себе щасливою й раділа тому, що відкрила очі. На душі було так спокійно. Надворі була гарна погода. Посидівши трішки за комп'ютером, я зловила себе на думці, що сьогодні хочу вийти на прогулянку.

Завершивши ще один розділ, я вирішила почати вдягатися. Сукня білого кольору. Вибір залишився на ній. Як же давно я не одягала речі, що могли хоча б трішки оголювати моє тіло. Але мені так хотілось. Зробивши легенький макіяж я глянула в дзеркало. Яка ж я красива. Так приємно відчути себе знову ніжною дівчиною. Це було так необхідно для мене. Вийшовши із кімнати, — зустрілася із бабусею.

- Міа, це ти? - запитала вона

- Так, надворі жарко, тому я й одягнулась так..

- Ти...така красива...Мені бракує слів, щоб описати...Я....я така щаслива...Так довго чекала дня, коли ти вийдеш зі свого замкнутого світу. І О Боже! Дякую...дякую тобі.

З її сліз текли сльози. Здавалося б, — звичайна річ, але стільки емоцій принесла мені й бабусі

- Все буде добре. Дякую за твоє терпіння й підтримку. Маленькими кроками я зміню своє життя й все налагодиться. - відповіла дівчина й вирішила на прогулянку.

Мені було страшно. Люди дивилися на мене так наче я щось в них вкрала. Хотілось повернутись додому, але я пообіцяла собі. Тому, піднявши голову я вирушила в місцеву кав'ярню. Там завжди було спокійно й можна було побути наодинці без цих презирливих поглядів.

Прийшовши туди, я як завжди обрала столик надворі й замовила собі безалкогольне мохіто. Очікувавши на замовлення, я почула знайомий голос.

- Міа, привіт!

Це була Анета із чоловіком. Вони підійшли до мене й між нами зав'язалась розмова.

- Лукаш, ти пам'ятаєш її ? Це Міа. Ми навчались в одному класі. Подруга дитинства. Я розповідала тобі про недавню зустріч із нею. - Сказала Анета.

- Так — так, пам'ятаю. Ти дуже змінилась. Якби не дружина, то напевне й не впізнав би. Радий тебе бачити. - відповів Лукаш

- Мені теж приємно з вами зустрітися. І знаєш, ти так виріс. Ніколи б не подумала, що будеш таким гарним чоловіком. Я приємно вражена.

- Це все завдяки Анеті. Я довгий час не міг її здобути. Я їй щодня квіти дарував, робив сюрпризи, але завжди все викидала й знущалася з мене, хоча завжди допомагала. Коли всі відвернулися тільки вона залишилась поруч. Тому я й вирішив змінити своє життя й стати красивим й успішним. По суті мені вдалося.

- Викидала? Ха — ха, чому? - запитала Міа.

- Та тому що мені було соромно. Пам'ятаєш, яким кабанчиком він був в школі? А в Університеті його лице ще й висипало прищами. І ті окуляри, що закривали пів його обличчя... Як згадаю, аж не віриться, що це мій чоловік. - відповіла дівчина

- Ей, я й тоді був прекрасний. Але ти не могла роздивитися всю мою красу.

- Ти? Якби ми почали зустрічатися в той період, то це б було як "Красуня і чудовисько".

- Мила, не називай себе чудовиськом, я тебе кохаю й такою. Ха — ха.

- Ну знаєш, я ніколи не важила 147 кілограмів при зрості 187.

- Мені просто завжди було холодно. Моє тіло зігрівало мене. Більша вага — більше тепла. - відповів хлопець.

- Хм...я теж досить часто мерзну, може необхідно набрати + 20 кілограмів..? - запитала Анета.

- Ха — ха, я кохатиму тебе такою, яка ти є.

- Я знаю. Я тебе теж. До старості й до смерті.- відповіла дівчина й поцілувала чоловіка.

- Це так мило, я вам заздрю в хорошому сенсі цього слова. Я щаслива, що ви разом. Пасуєте один одному й зовнішньо дуже схожі. - сказала Міа

- Сімейне життя важке. Ми дуже багато чого вже перейшли. Необхідно терпіння, кохання й довіра. Це речі на яких будуються кожні відносини. Раніше я дуже боялася, що в майбутньому в мене буде сім'я, як в моїх батьків. Сварки, непорозуміння, недовіра. Це були дві вибухові людини, які ніколи не могли знайти спільної мови. Разом їх тримали тільки діти. Я й мій брат. Але в кінцевому результаті їх очікувало розлучення. Мати довго плакала й депресувала. Батько ж, на оборот, відчув свободу. Й дороги розійшлися. Був таким період, що ми теж довго не могли дійти до спільної думки. Часто ображалися один на одного й навіть не розмовляли тижнями, хоча й жили разом. Але все ж таки ми змогли навчитися розмовляти. А це найголовніше. Вміти висловлювати все, що на серці. І зараз все чудово. - Сказала Анета

- Так, я цілком тебе підтримую в цьому. Ти маєш рацію. Я мало пам'ятаю із мого дитинства, але знаю, що мої батьки сильно кохали одне одного. Я завжди хотіла такого ж. Вони прожили разом 10 - ть років, але не зважаючи на це, — батько кожного ранку приносив моїй матері чашку кави із молоком й цілував її в щоку. Вона обожнювала це. Так чудово, хотіти прокидатись заради когось. - Відповіла Міа.

- Це неймовірне відчуття. Анета — перша й остання моя дівчина. Знаєш, кохання, — дарує крила. Без неї я б не досягнув всього, що маю зараз. Не було б сенсу. Люди по своїй природі дуже ліниві. Завжди необхідно мати мету та ціль, щоб дійти до вершини. Вона — моя ціль. Мені було дуже важко зробити її своєю. - Додав Лукаш.

- Але ти старався й зміг це зробити. Не всім вистачає терпіння. - Сказала Міа.

- Так, тому я йому вдячна. Якби не його наполегливість, то зараз я була б або самотня або з одним із тих байкерів, що залицялися до мене. Це була б найбільша помилка мого життя. Дівчатам подобаються "погані хлопці", але це тільки до 22 - х років. Далі вже починає працювати голова й ми розуміємо, що всі "тусовки" і так далі не є необхідними й зовсім вже не хочеться їх відвідувати. Хлопець, який думає, що кращий від всіх, той, що найбільш крикливий й ніби "найсимпатичніший", - в кінцевому результаті починає займатися наркотиками, тому що більш нічого в цьому житті не вміє.Та тільки насолоди в цьому не має. Який сенс тоді існувати? - додала Анета.

- Якби ж і я тоді це розуміла..Зустрічалась із таким. Добре, що усе завершилось. Правильно ти кажеш. Необхідно завжди добре думати перед кожним своїм кроком. Шкода, що раніше я була такою наївною. Просто трішки більше розуму в той час і все було б інакше.. - Міа.

- Ніколи не шкодуй про свій вибір. Інколи нам дають людину чи просто конкретну проблему для того, щоб ми стали сильнішими. Випадковості не випадкові. В житті завжди є чорні й білі лінії. Іноді завершується та світла й починається темна й наоборот. Життя, як кардіограма — то вгору, то вниз. Ніколи не зациклюйся й завжди йди вперед і повір, все буде добре. - Анета

- Дякую тобі за підтримку. Я впораюсь із будь-чим, — сильна ж. - відповіла Міа

- Я знаю. Що ж, вибач нам, але ми змушені тебе покинути. Та згодом запрошуємо в гості. Залиш мені свій номер телефону, зустрінемось. - попросила Анета.

- Так звичайно, записуй...533.....- Міа.

Вони попрощалися й залишили дівчину одну. Вона насолоджувалась своїм напоєм. Було досить тепло. Лунав дзвінкий спів птахів, що знаходились десь поряд, але залишалися непомітними. Чудовий день й хороший настрій. Міа відчувала себе так спокійно й комфортно. Їй довго не вистачало цього відчуття. Посидівши ще декілька хвилин — вирішила йти в парк. Проходячи повз місцевий магазин до неї почали залицятися декілька хлопців.

- Ммм, які в тебе красиві ніжки, можна погладити? - запитав один із них. Їй стало неприємно й вона почати йти швидше, та тільки вони перекрили їй дорогу.

- Така красива й сама. Я б таку саму не відпустив.

- Думаю це не ваша справа з ким я. - відповіла Міа

- Може хочеш побути із нами? Ми не образимо й будемо ніжні. - сказав хлопець й погладив її обличчя й волосся. Дотики. Як же вона їх ненавиділа. Дівчина тремтіла від цього.

- Хм..бачу тобі сподобалось.

- Прошу, дайте мені спокій. Я не маю бажання розмовляти з вами.

- А я думаю, що все на оборот. Жіноче ні в більшості означає — так. Ви всі такі, але обожнюєте увагу. Ми хлопці красиві, ти красива дівчина. - сказав хлопець й почав гладити шию дівчини.

- Забери від неї свої руки ! Як ти смієш дотикатися до неї? - крикнув Річард.

- А ти взагалі хто і як смієш втручатися в чужі розмови?

- Вона моя дівчина. Я не дозволю, щоб до неї торкалися й так розмовляли. Відійди.

- А що зробиш, якщо я не хочу?

- Що я зроблю? Дивись. - відповів Річард й вдарив хлопця по лиці його друзі розсердились й хотіла помститися та друг вибачився перед Мією.

- Залиште їх. І ви, — пробачте нам.

Річард взяв дівчину за руку й забрав її.

- Дякую. Не знаю чому, але ти завжди поруч в такі моменти.

- Все добре.

- Я не знала, що мені робити. Якби не ти...вони б не дали мені спокій.

- Міа, я говорив тобі раніше. Ти красива дівчина. Глянь на себе. Неймовірна. Зрозуміло ж, що будуть залицятися. Я б й сам не зміг залишити без уваги таку дівчину.

- Я ненавиджу таку увагу. Хамство й не вихованість.

- Це дуже добре. Знаєш, я так розсердився. Не знаю чому, але як побачив його руку на твоїй шиї..мене охопила злість. Я нічого не бачив перед своїми очима. Все в тумані. Тільки він, я і ти. Ніколи, чуєш, ніколи не дозволяй себе торкатися.

- Не дозволяла. Боялася...

- Якщо знову буде така ситуація. Телефонуй мені. Де б я не був — прийду до тебе.

Ці слова...Цей вчинок. Моя перша думка про нього була оманлива. Ця людина завжди поруч, навіть, якщо не кличу. Може й справді існує доля? Я бачила його очі сповнені злості. Це було щиро. Не гра — реальність й почуття. На душі так тепло. Я вдячна йому. Він зігріває мою замерзлу душу. Лід, що охопив моє серце почав топитись. Тільки б не помилитись. Доля вирішить все сама. Сподіваюся, що цього разу буде добре. Пора перегорнути сторінку свого життя. Давно було необхідно це зробити.