Доторкнутись до небес

Розділ 2 Чия це доля по узбіччі життя ходить?

Ніч заколисує, підсипає сонне зілля, засипає темне небо осяйними зорями. Я сиджу на підвіконнику на роствір відчинивши вікно. Тато зробив його спеціально достатньо широким для того, щоб я могла тут читати книжки. Ха. Та хто їх зараз читає? Рома читав. Ніби мені ж на зло ж видобуває з надр пам’яті цей спогад мій, до дупи хороший, мозок. Рома сидить ліворуч від мене. Позаду щось розповідає Тьома. Рома схилився над книжкою. Уважно дочитує останні декілька сторінок. Я вдаю, що слухаю Артема, але насправді пускаю сонячні зайчики на Рому. Він відмахується, підводить очі і усміхається мені. На якийсь момент я помічаю в його теплих очах як танцюють бісики.

– Невже аж так цікаво? – не зраджую собі і насміхаюся, хоча знемагаю, як хочу до нього доторкнутися. Артем замовкає спостерігаючи за нами.

– Не повіриш, Насте, це ліпше за телек. У сто раз ліпше за ту дешевку, що зараз друкують на кожному кроці і крутять щодня по телевізорі. Класику треба цінувати.

– Та якби Лариска не пригрозила двійками за семестр ти б це навіть в руки не взяв, – Рома не слухає Артема, відводить погляд, глибоко театрально здихає, мовляв, що з нас невігласів взяти. Мені подобається, як виграє на сонці його волосся. Завжди тепло каштанове, на сонці воно виблискує вогнем. Сьогодні у мого кохання гарний настрій. Такі дні я бережу, немов перли нанизую на нитку моєї пам’яті. Його усмішку, його погляд, настрій. Уже через тиждень я наважусь на відчайдушний крок. Рома прийде до мене додому і покине його назавжди лише через якигось пів години. Піде в магазин і вже не прийде. Його не буде в школі два тижні, а на всі наші схвильовані прохання щось зробити, вчителі відповідатимуть що все в порядку. А згодом його переведуть. Тепер коли згадую, це була чи не останні його мені посмішка.

Моє вікно має ковані поруччя – я не впаду. Якби Рома внизу мене ловив спеціально би щось придумала, а так, який сенс. Стає холодно і я накидую на плечі плед. Заходжу на черговий сайт – як мені усе це надоїло. Постав плюс під зображенням, а потім відпиши комусь з тих, що писали перед тобою. Що за дурня? Минаю цей репост і уже збираюся йти дальше, коли помічаю останній коментар під наступним зображенням. Навіть не знаю, що там писало, але він відписав:

 

«Та гори воно все синім полум’ям»

 

Я навіть не згадала, що це зовсім не нічний чат, а просто коментар до якогось вислову на якомусь форумі. Я написала йому в лічку. Просто запитала, що робити, коли «воно» все–таки не горить? Згодом мені Артем назве це долею, запевняючи мене, що так мало статись, але мій новий інтернет друг по переписці був онлайн і навіть зразу ж відповів.

 

Можеш попробувати розвести полум’я сама.

Як?

 

Коли б я знав…

 

Даш знати коли знайдеш спосіб щоб і я ним скористався?

Уже знаю.

 

Сьогодні ти будеш моїм синім полум’ям.

 

І так, ти готовий спопелити усе

сміття що не дає мені спати?

 

Тобі повезло сьогодні я добрий.

 

Кажи.

 

Ми проговорили цілу ніч про ніщо. Теревенили до світання, доки я не заснула. Цей новий знайомий допоміг мені спокійно заснути чи не вперше за останній час. Я була настільки усім цим знервована, що в мене аж руки починали труситися. Скилет останнім часом діяв мені на нерви. Я цілком була готова його прибити. Ну нехай, сьогодні йому пощастило. Мій новий знайомий врятував йому життя.

З тих пір, кожен вечір, я не можу заснути поки не перевірю, що він напитав. Він назвався Вінтерфростом. На аватарці у нього було якась хирня чорного кольору з домішками зеленого світла. Музика до нічого. Я б такої не слухала: темна, чорна. Спільноти – всього декілька і ті… ніяких тобі анекдотів, авто і баб. Наступної ночі я добряче вивчила усе на його сторінці. Майже відсутні друзі, власні фото. Спочатку я злякалася. Чимало нині маняків через інтернет полюють. Але я була би не я, якби здалась. Одразу відправили запит в друзі, який він прийняв тільки після того як я йому в лічку написала, щоб навіть і не думав мене ігнорити. Днів з три ще з подружками радилась, а на четвертий, коли спитали що зробила, збрехала, що видалила всі дані і вже не спілкуюся. Діло в тім, що саме тоді я нарешті помітила його статус, і все стало на місця:

 

Життя до кіту і нічого тут вже з ним не зробиш.

 

Я ще раз переглянула його спільноті, ссилки, усю сторінку вивчила. Ні, він не новачок, це ясно видно. Депресивно настроєний, замкнутий у собі, мабуть із своїми заскоками, але не маняк якийсь. Саме так мені підказувало моє внутрішнє я.

Дні минали, і я привикла спілкуватися з ним. На ніч, так перекинутися кількома словами. Але сьогодні він ще не написав мені ані словечка. Була зла на нього за це. Ця гра у мовчанку вже затягнулася. Уже третій день, як не як. Так, він не мій хлопець. Ми навіть не друзі. Але ця втеча від реальності стала для кожного з нас чимось невід’ємним.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше