Доторкнутись до небес

Розділ 6. Новачок

Над містом збиралися хмари. Кудлаті і сині як і моя блузка в той день, вони закривали собою голубе небо передвіщаючи грозу. Лія ображено сиділа у кутку.

– Дівчино, ви упевнені, – ще раз перепитав мене молоденький перукар.

– Може годі уже, – ображено фиркнула я їм, – врешті решт це моє волосся, чи ні?

– Твоє.

– Ваше, – ніхто з них вперто не хотів визнавати того факту, що я, будучи повноправною господинею свого волосся, могла робити з ним усе, що завгодно, навіть під нуль постригтися. Виявилося, що я вибрала собі сьогодні не того компаньйона. Як Лія, так і мій молоденький перукар, були затятими прихильниками довгого волосся. Їм було надзвичайно важко переступити через себе та дозволити покрамсати таку розкіш. Я, звичайно, їх розуміла, але здаватися навіть і не збиралася. Це видавалося безглуздим, але мені просто було необхідно щось у собі змінити. Та поїздка лише додала головного болю. Така самовпевнена у день, в ночі я перетворювалась на розвалину. А що найгірше, ця ситуація зводила мене з розуму. Комусь іншому я б просто раз заїхала б, та й по проблемі, а тут. А що тут можна сказати. Внутрішній, рідній голос вперто доказував, що мабуть вони всі праві. Ну не може людина просто так зникнути. Мабуть я все-таки його придумала. Проте, тут же поставало зовсім інше питання. Яка б у мене не була б багата фантазія, навіть я не була в змозі заставити повірити у неї інших, а Рому пам'ятала не одна я.

Сьогодні зранку я вирішила припинити усі ці самобичування новою стрижкою. Мене зрозуміють, мабуть, тільки дівчата, і то не всі.

– Годі вам уже нити. Ріжте, – моє терпіння закінчувалося, а хлопчина, усе ще вагаючись, нерішуче тримав в тремтячих руках ножиці. – Уперше? – моє терпіння дійшло до межі, і я вихопила інструмент і за лічені секунди відрізала усе лишнє. – Тобі залишається тільки підрівняти.

Хлопчина з дещо опущеним настроєм, рішуче взявся за справу. Лія ображено відвернулась бурмочучи щось собі під ніс. По вікні затарабанили перші краплі дощу. Божевільні люди все ще кудись бігли, думали, що встигнуть до дощу. Я спостерігала за ними, мов закляття повторюючи дитячу пісеньку прикликаючи дощу. Хлопчина-перукар раз за разом розвертався мою голову у сторону дзеркала поки йому це не надоїло і він не розвернув крісло до вікна сам, а наступної миті погана погода ввійшла в свої права.

– Що ж робити? Ніко, ти часом парасолі з собою не маєш? – забідкалась Лія. Моє ж питання «для чого» зовсім її спантеличило.

– Ніко, надворі ж гроза. Гриміти починає.

Уже через п'ять хвилин, коли інші ховалися по під'їздах, під дашками та випадковими магазинчики та кафешками, я, тримаючи подружку одною рукою, щоб часом втекти чи загубитися не попробувати, а іншою свою сумучку над головою, вибігла під дощ. Гримнуло неначе десь зовсім рядом.

– Я ще занадто молода, – лила крокодилячі сльози Лія. Калюжі розсипалися переді мною, обприскуючи всіх навколо. Яскравим спалахом блискавки в мої думки ввірвався не менш яскравих спогад. Це сталось в останній рік мого навчання: поряд був Рома. Це було уже після уроків. Ми чекали на Артема. Він затримувався. Потім ми з'ясуємо, що до нього в той день, виявляється, приїхав дядько з Америки. Але тоді ми того не знали. Ми просто нищили траву у парку. Але час ішов, Артема не було. Нам ставало нудно. Отоді-то ми і вирішили, чия ідея то була, я навіть, якщо чесно, і не пам'ятаю. Одним словом, нас потягло на закинуту будови поряд з гаражами. Купа цегли, заліза і гвіздків, та ще чимало такого, про що ми, дев’ятикласники навіть поняття ще й не мали. Одним словом, дуже скоро я порізала руку якимось іржавим цвяхом. Пам'ятаю, як сиділа на цегляній стіні, а Рома дуже делікатно і з лікарською дотошністю промивав її мінеральною водою, та обв’язував своєю хустинкою. СТОП! Та хустинка і досі повинна була б бути десь серед моїх речей. Але про це я подумаю пізніше, а тоді, в ту мить коли він стояв так близько, і легенько дув на рану, щоб не боліла та промивав її від бруду, іржі та землі, з неба впали перші краплі. Нам прийшлось терміново згортати імпровізований медпункт, для того щоб десь заховатись. Немов би не пройшли роки. Немов би це я зараз дивлюсь йому в очі і говорю, що сховатись тут нема де. Немов би це не мала, а він стоїть переді мною, посміхається так щиро, нашвидкоруч пов'язує чисту хустинку на руку, і, не кажучи ні слова, тягне мене геть. Ми біжимо геть від гаражів. Ми шукаємо де б сховатися. Дощ все ще по літньому теплий, земля спрагла, парк уже зовсім близько, а він міцно тримає мене за руку. В якийсь момент я вириваю руку, зупиняюсь, розкриваються свої обійми і просто починаю кружляти під дощем. Він зупиняється за пару кроків, дивиться, а потім починає сміятися.

– Нічого не станеться, якщо ми трішки з дощем пограємося. Знаєш як йому одинокою. А коли самотність стає нестерпною, він вилазить з своєї конури і іде шукати собі компанію. Він щиро не розуміє чому ми всі від нього ховаємося.

Я говорю якісь брєд, видумую находу, і сама в це починаю вірити. Вірити у те, що я, як і інші дівчатка, така ж. Від сміється, але не насміхається. Йому просто весело, як і мені.

– Тоді давай складемо йому компанію, – як і годиться справжньому другові, він підтримує мене у цій видумці.

– Ти, я... – дальше я зупиняюсь, бо по справжньому не хочу, щоб зараз, у цей момент тут ще хтось з'являвся, навіть, якщо це буде Артем. Проте Рома продовжує мій список. Здається для НЬОГО я лише друг. Як жаль! По справжньому жаль. Особливо тепер, адже тоді я могла насолоджуватись тою хвилиною, а тепер маю лише спогади з гірчинкою. Хороші і гіркі водночас.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше