Доторкнутись до небес

Розділ 7 Оголошено війну

По шибці тарабанив все той же клятий дощ, ніяк не вгавала. Спершись на двері кабінки в жіночому туалеті я гіпнотизувала його поглядом. Лія стояла на стрьомі, нікого не пускаючи в середину. Мене трусило від гніву, болю і образи. Палало в огні моє серце, і в такому стані я була готова на все, що завгодно. Перед очима оживали картинки півгодинної давності. Я зробила найбільшу помилку, мабуть чи не за усе моє студентське життя. Уже не було потреби переживати за те чи пустить моя «вірна» подружка якісь плітки про мене, чи ні. Не було ніякого сенсу, я уже й так стала предметом численних розмов. «Дура, дура, дура», – не вгавав мій внутрішній голос, це ж треба було таке вчудити. «Та хіба ж я винна?» , – сперечалась я уже сама з собою, – « Це все він. Він!»

« Нема чого з хворої голови усе на здорову спихати. Сама винна, треба було тихо сидіти, потім би все віч-на-віч з'ясували.» Чи не вперше в житті я боялась навіть просто вийти зі своєї схованки. Боялась побачити в їхніх очах розуміння того, що сталось. А як все чудово починалось...

– Мене звати Рома ... – цього мені вистарчило. Уже більше нічого і не було потрібно. Небо спустилися до мене саме. Він посміхався... СТОП! Мов грім серед ясного неба до мене дійшла реальність. Його стиль зовсім не змінився. Все таж занадто довга як на хлопця зачіска, злегка зібране у хвіст волосся.

– Так це і є твоя перша любов, – закивала, ніби-то розуміючи, головою моя подруга. – А це що у нього!? Чолка? Він завжди таким був?

 

У її словах я почула насмішку і міцно стиснула кулаки. Не вистачало ще, щоб я, та й посеред пари, вибила коханій подрузі передні зуби. Усе починалося з самого початку. Ну хто його просив це все на себе напялювати. Тепер навіть шкірянка виглядала не в тему. Занадто, як на мене, облягаючі штани, суто жіночі предмети гардеробу, такі як браслети та перстень. Ситуації не могла врятувати навіть сніжно біла сорочка.

– Кажуть він завжди бере з собою цю сумку, навіть на вечірки. Ніхто не знає що там, – напівобернувшись зашепотіла до нас Танька.

– Яке тобі діло до того, що там, – роздратовано гаркнула я їй.

– А що я? Я нічого, так кажуть. – знизила вона плечима, просканувавши мене поглядом, але більше нічого не сказала. Лія також промовчала, проте я знала, що вона уважно стежить за моєю реакцією. Вирішила взяти себе в руки і залишитися для цих людішок ідеалом, недосяжною мрією, а Рома… Думаю мені вдасться витягнути його до свого рівня. Легко не буде, але це того вартує. Я високо підняла голову і посміхнулася, немов би нас і не розділяли лавина жіночих сердець, готових, на мій превеликий подив, кинутися в його обійми за найменшого на те натяку. Це було щось новеньке. Його стиль не змінився. Його манери, як мені здалося, залишилися такими ж. Ну нехай, у нього неймовірна посмішка, але ж погодьтеся, що цього не досить, в області причарування всіх дівчат мого потоку. Чи може я чогось не розуміла? Я переводила погляд з обличчя на обличчя і ніяк не могла зрозуміти їхньої реакції. Притаманне у школі презирство замінилось на цікавість, заздрість і бажання. Бажання набити комусь морду тільки щоб його захистити розсіялося як вранішній туман.

– Ліє, кого ти бачиш перед собою? – мені вкрай необхідно було дізнатися, що думають про нього інші, в чому річ, його ж стиль анітрохи не змінився.

– Твого хлопця.

– Та не це, – я знову починала себе накручувати, а потім до мене дійшли її слова, я почервоніла і випалила. – Він ще поки що не мій.

– Ну то буде, – Лія була абсолютно впевнена в своїх словах. – Покажи мені хоч одного хлопця, котрий не вибрав би тебе, після того, як ти ним зацікавилася. Нема таких! У цих селючок нема жодних шансів нехай не пускають сплюнь.

– Ти не вважаєш, що його одяг ... стиль його одягу ...

Лія дивилася на мене і не розуміла, а за хвилю дзвінком розсміялася.

– Він просто неперевершений, хіба ні, якщо навіть першу красуню університету заставив у собі засумніватися. Не переживай. Він звичайно красень, і жива легенда серед студентів, а його манера одіватися ...

– ... бажає кращого, – закінчила я за неї. Моя подружка замовкла. Хвилинку промовчала, очевидно вивчаючи чи правда я так думаю, а тоді уже з більш серйозним тоном додала:

– Не знаю як він раніше вдівався, але зараз тобі ліпше такого не говорити, і не породжувати чуток. Ікона стилю все-таки.

– Хто? Він?

– Ну так. А ти не знала?

Здається цей світ трішечки чокнувся. Я звичайно зовсім і не проти щоб мій коханий був іконою стилю, але де ж тоді справедливість. У школі, за таку ж манеру одіватися його висміювали, зневажали, і, мабуть, побили б, якби не я, а зараз що – захоплюються? У людей якесь схиблене почуття стилю і моди.

– Рома, – звернулась до нього якась чорна красуня імені котрої я не потрудитися запам'ятати. Ніколи не звертала на неї увагу, як і більшість моїх одногрупників, а дарма. Мені, раптом, дуже захотілося її задусити своїми власними руками і це за одне лиш слово. А дальше що буде? Ці почуття лякали і манили мене одночасно. Лія легенько торкнулася моєї руки і прошепотів щось на зразок того що ревнощі до добра ще нікого не довели. Я пирхнула. Це ще хто кого реагує? Не діждеться!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше