4. Місто Янголів

– Що ти тут робиш? – запитує мама, і я чую, як тремтить її голос. Тато залишив нас кілька місяців тому, але, схоже, вона ще не змогла йому пробачити. Та й навряд чи зможе…

– Я хочу знати, чому Ліля залишила університет. Що це за забаганки такі? – роздратовано запитує батько. 

– А твоя молода коханка знає, що ти зараз тут? – запитую те, що змусить його трішки попуститись. Занадто багато він на себе бере. 

– До чого тут Єва? – сердиться. – Ти – моя донька, і я хочу знати, що відбувається з твоїм життям! 

– Ти втратив це право, татку, – холодно відповідаю. – У той день, коли заявив, що йдеш від нас. 

Я бачу, як батько стискає кулаки, і розумію, що своїми словами потрапляю просто в ціль. Мені його зовсім не шкода, він сам обрав таке життя. Окремо від нас. 

– Я залишив вам цю квартиру! – гиркає і підводиться на ноги. – Не викинув на вулицю! 

– Ну дякую! – хмикаю і переводжу погляд на маму. Вона стоїть, наче у воду опущена. І наступні слова вириваються з мого рота самі по собі. – Найближчим часом ми переїдемо, а ти зможеш повернути собі своє. Не хочу, щоб ти мав можливість приходити у наш дім, коли тобі заманеться. 

– І куди ж ви переїдете? – усміхається. – Я знаю, що грошей на нове житло у вас немає. 

– Це ще раз доводить, що ти абсолютно нічого про нас не знаєш, – відповідаю. – А тепер йди. Нам нема про що говорити. 

Батько вагається всього секунду. Напевно, не чекав від мене такої рішучості, та і я сама не чекала, чесно кажучи. Просто накипіло усе і вирвалося в одну мить. Коли за ним голосно гримають двері, я одразу обіймаю маму, адже знаю, що зараз їй дуже важко. 

– Коли ж ти виросла, доню? – схлипує. 

– Мені уже двадцять, мамо, – усміхаюся. – До речі, я дійсно хочу, щоб ти купила іншу квартиру. Девід залишить пристойну суму, тому, я думаю, має вистачити. А ця нехай залишається таткові, нам від нього нічого не треба. 

– Ти впевнена, що варто витрачати ті гроші? – серйозно дивиться на мене мама. – А якщо у тебе нічого не вийде? 

– Мусить вийти. Ти ж знаєш, що я без бою не здамся, – усміхаюся і знову обіймаю маму. 

До приїзду автомобіля залишається менше години. Додому повертається Оля, і ми усі разом востаннє п’ємо чай на кухні. Мама мовчить, і я не намагаюся її розговорити. Знаю, як їй важко, адже у самої серце не на місці. 

Рівно о четвертій виходимо на вулицю і бачимо величезний чорний джип із тонованими вікнами. Водійські двері відчиняються, і на вулицю виходить високий чоловік у костюмі. Він швидко відчиняє задні двері, і я бачу усміхнене обличчя Девіда. 

Ну нічого собі! Він сам приїхав, щоб мене забрати!

– Доброго дня! – вітається, і я спостерігаю за тим, як водій кладе мою валізу у багажник. – Як настрій? 

– Я все ще не вірю, що роблю це, – усміхаюся у відповідь. 

– Скоро повіриш, – відповідає. – До речі, тут сума, про яку я вам говорив. Незалежно від того, як підуть справи у Лілі, гроші залишаються вам. 

Девід передає конверт моїй мамі, і та доволі невпевнено його бере. Стає трішки краще, адже тепер я можу бути спокійною за неї. 

Прощаюся з мамою і сестрою. Ми усі плачемо, і це зрозуміло. Девід стримано чекає збоку, а тоді допомагає мені сісти у високий автомобіль. 

Автомобіль рушає, і я відчуваю, як від болю стискається серце. Напевно, пізніше біль відпустить, але поки що мені дуже важко. 

– Не варто сумувати, Лілю, – повертається у мій бік Девід. – Тільки-но опинишся в ЛА, про сім’ю одразу забудеш. 

– Чому? – дивуюся. – Там настільки усе чудово? 

– Чудово? – якось дивно усміхається. – Я б так не сказав. Ти маєш розуміти, що робота співачки доволі складна. Спочатку тобі потрібно подружитися з хлопцями, зайнятися своїм здоров’ям і влитися у нелегку роботу. 

– Хочете мене залякати? – усміхаюся напружено. 

– Та ні, намагаюся трохи відкрити карти, – спокійно відповідає. – Якщо ти слідкуєш за діяльністю цього гурту, то, напевно, знаєш, що останнім часом у них все погано. Ерік більше не пише музику, а те, що йому пропонують – відштовхує. Мені здається, що у нього зараз кризовий період, і, можливо, твоя поява вдихне друге дихання у цей гурт. 

– Ви впевнені, що Ерік мене прийме? Все ж таки він єдиний вокаліст… – мені страшно. – До речі, хлопці знають про поповнення у родині? 

– Поки що ні, – відповідає. – Буде їм сюрприз. 

Ну нічого собі! Отже, не встигну я прилетіти, як одразу опинюся серед чотирьох хлопців, які не зрадіють моїй появі. Це точно. 

В аеропорту я намагаюся триматися поряд з Девідом. Чоловік постійно говорить з кимось телефоном, і я розумію, що він доволі суворий бос. Коли ж ми опиняємося на борту літака, стюардеса пропонує нам шампанське. Я ж здивовано витріщаюся на Девіда, який киває головою і відкрито усміхається. 

– Ти схожа на налякану лань. Очі такі великі. 

– Я ніколи не літала раніше. Хоча тут доволі комфортно, – відповідаю схвильовано. Тут дійсно доволі багато місця, зручні крісла і навіть шампанське пропонують.