Дотягнутись до зірок

13. Переворот

Продовжую сидіти, склавши руки на грудях, але дуже сильно хочеться зловитися цими руками за ручку дверей і щосили кричати. Ерік летить дорогою так, наче за нами женеться щонайменше демон якийсь. Та я розумію, що робить він це лише тому, що я його довела до такого стану. 

– Ти реально готовий вбити нас двох лише тому, що я сіла у твій автомобіль? – все ж таки не витримую і кричу. 

– Хочу довести тобі, що зі мною не варто жартувати! – кидає в мій бік швидкий погляд і різко обганяє черговий автомобіль. – Все ще хочеш їхати разом зі мною? 

– Ти божевільний придурок! Ми ж розбитися можемо! – мої нерви на межі, але йому, схоже, весело. 

Ерік усміхається, але не радісно, а якось приречено. Автомобіль якраз покидає межі міста, навколо лише дерева і жодних автомобілів. Лише зараз розумію, що їдемо ми явно не додому. 

– Ти куди мене везеш? – налякано кричу і намагаюся відчинити двері. Та нічого не виходить, тому що Рот їх просто заблокував. 

– Не рипайся, Лілі. Ми просто прокатаємось, як ти й хотіла, – його диявольська посмішка змушує мене вкритися липким потом. На порожній дорозі він лише додає швидкості, і я відчуваю, що зараз просто помру від страху. 

– Зупинись негайно! – кричу так, що у самої вуха закладає. Бачу, що стрілка на спідометрі все піднімається, і розумію, що просто вб’ю цього ідіота, якщо ми, звісно, залишимось живими після цього заїзду. 

– У мене все під ко… – на черговому повороті Ерік навіть не думає гальмувати, але не помічає автомобіль, що їде нам назустріч. Щоб не зіткнутися з ним лоб у лоб, він вивертає кермо, і автомобіль просто перевертається. 

Я бачу, як надзвичайно швидко усе навколо крутиться перед очима, розбивається скло, і мені доводиться прикрити обличчя руками, щоб не порізатись. На щастя, якоїсь миті усе завмирає, але ми з Еріком висимо догори дриґом і тримають нас лише ремені безпеки, які, схоже, і врятували нам життя. 

– Лілі, ти як? – стурбовано запитує Ерік, і я розумію, що ще жодного разу не чула його голос таким. – Болить щось? 

– Не знаю… – бурмочу, тому що все ще перебуваю у стані шоку. Коли розумію, що ми мало не померли, голосно схлипую. 

– Ти тільки не плач. Усе буде добре, – говорить, а я навіть не маю сил поглянути на нього. Бачу перед собою лише розбите скло і дерева. Навколо жодної живої душі, і цей факт лякає мене ще більше. – Я зараз виберуся звідси й тобі допоможу. Добре? 

Киваю головою і нарешті дивлюся в бік хлопця. Він відчиняє свої двері та відстібує ремінь безпеки. Бачу, що його руки в крові, напевно, порізався склом. Ерік опиняється за межами автомобіля, і я видихаю з полегшенням. Якщо він вибрався, то і в мене вийде. 

Хлопець швидко обходить машину і сідає на землю поряд з моїми дверима. Намагається їх відчинити, але нічого не виходить. 

– Чорт, схоже, двері заклинило, – сердиться. Коли наші погляди зустрічаються, я більше не бачу в них неприязні. – Лілі, тобі доведеться відстібнути ремінь і перебратися на моє сидіння. Зможеш це зробити? 

– Я не знаю… – шепочу і через страх вже за мить забуваю, що він хоче від мене. Не розумію, як врятуватися з цієї розбитої машини, і єдине, про що можу думати – це мама і сестра. Як вони переживуть мою смерть? Я ж лише кілька днів у цій країні, чорт забирай! 

– Лілі, розстебни ремінь і повільно пробирайся на моє сидіння. Я допоможу, – повільно, наче малій дитині, пояснює Ерік. Я киваю і намагаюся відстебнути клятий ремінь. Руки так сильно тремтять, що не з першого разу це у мене виходить. Коли ж нарешті ремінь зникає, дихати стає легше. – Молодець, Лілі. А тепер перебирайся на моє сидіння. Так, ще трішки. 

Зробити це набагато важче, ніж здається, тому що під руками та ногами усюди скло. Лише зараз помічаю, що мої руки також у крові, і навіть страшно подумати, наскільки сильно я постраждала. Через шок майже не відчуваю власного тіла, і це трохи лякає. 

Коли я починаю вилазити з машини на м’яку траву, Ерік опиняється поряд і допомагає мені. Навіть обіймає за талію і допомагає встати. Коли ж ми відходимо доволі далеко і сідаємо на траву, я бачу, наскільки сильно постраждав його дорогий автомобіль. Це взагалі диво, що після таких переворотів ми залишилися цілими. 

– Я зараз Девіда наберу, і допомога швидко приїде, – Ерік дістає з кишені штанів свій телефон і робить дзвінок продюсеру. Швидко пояснює, що сталося і де ми знаходимося. Я чую крики Девіда у слухавці й чудово розумію його стан. Ми ж мало не померли… – Допомога скоро буде тут. Як ти? 

Переводжу погляд на Еріка і розумію, що вбити його хочеться ще більше. У нього скуйовджене волосся, брудне обличчя та одяг. А ще подряпини на руках, з яких сочиться кров. 

– Через тебе ми мало не померли, – кажу тихо, але мій голос бринить від люті. – Задоволений тепер? 

– Я не хотів, щоб так сталося, – Ерік знову злиться, але мені байдуже. – Давай я руку твою огляну. 

Він намагається взяти мою руку у свою, але я різко підскакую на ноги – і голова йде обертом. Перед очима якась розмита картина, і, напевно, я б просто впала, якби Ерік мене не підхопив. Він обережно знову саджає мене на траву і все ж таки бере мою руку у свою. 

– Не варто так різко рухатися. Ти могла постраждати, – говорить та оглядає рану, що тягнеться від ліктя майже до зап’ястя. – Рана доволі глибока. Доведеться накладати шви. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше