Розділ 2

   Погляд, який не забути - очі з прорізі чорної маски.

   Несподіваний гість уважно вдивлявся в обличчя, поки я стояла з німим здивуванням, вслухаючись в його спокійне "Привіт". Перед очима пронеслися уривки недавніх подій, але їх швидко розвіяв букет тих самих білосніжних еустом, які з регулярною точністю хтось передавав у лікарню, з'явившись прямо перед обличчям. Нахмурилася, блукаючи поглядом ніжними квітами, так схожими на троянди і не наважувалась їх прийняти чи хоча б щось сказати.

   - Знав, що впізнаєш, хотів щоб минуло трохи часу, тому й не з’являвся раніше. – він першим порушив тишу і я знову вивчала його лице. - Бачив, як тоді дивилась... твої очі постійно перед  моїми… і та змучена, спокійна усмішка… в такій ситуації. Соня, на моїй пам'яті так ніхто ніколи не всміхався – там не було ні смутку, ні страху. Ти не шкодувала і не планувала боротись.

   Міцно вчепилась пальцями в дверну раму. Моє ім’я з його вуст пролунало доволі несподівано, до того ж він знав де живу, але страху чи якоїсь свідомої перестороги не відчувала - він же тоді хотів захистити. Сама зберігала в пам'яті його дивний, прискіпливий погляд, коли зрозумів, що не вдалося...

   Швидко розмірковуючи, робила висновки: він брав участь в нашому звільненні, значить на службі в спецпідрозділі «Альфа», який підпорядкований СБУ. Читала, що в їхні обов'язки входить звільнення заручників, нейтралізація злочинних організацій, боротьба з тероризмом, захист важливих свідків.  Емблема - тризубець жовтого кольору, утворений двома крильми з мечем посередині, на якому зображений символ служби безпеки з літерою “А”.

   Значить «Альфа»...

   Почала зацікавлено його оглядати: зростом приблизно, як і Денис, такої ж статури. Мабуть, проходять якийсь відбір, це ж єдиний спецпідрозділ СБУ, явно туди потрапити не так просто, там же і витривалість потрібна, і фізична підготовка, і...

   - Впустиш всередину?  Або хоч квіти візьми. – перервав мої розглядання спокійний голос.

   Схопилась, повністю опам’ятавшись і обережно прийняла букет з його рук, відступивши в бік. Він впевнено пройшов повз і поки зачиняла двері, безцеремонно попрямував в напрямку кухні. Довелось швидко слідувати за ним з явним невдоволенням, викликаним такою нахабністю. Опинившись поблизу невеличкого столу, прилаштованого біля вікна, розвернувся та зосереджено зауважив:

   - Ти ж навіть не знаєш мого імені, але так спокійно впускаєш в помешкання.

   «Ну звісно. Це ж не я за тобою стежила, - іронізувала подумки. – Злякати планує чи що?»

   - То чого чекаєш? Повідом його нарешті. Чи це якась секретна інформація? - сміливо стала навпроти, вловлюючи його парфум з деревними нотами, відтінком свіжої, пряної зелені та хвої. Тягучий, мужній аромат, виражав престиж, впевненість, причому не кричущу, а таку ненав’язливу, легку.

   «І коли це я стала експертом в цих парфумах?» – дивувалась сама собі.

   - Можеш називати мене Тімом, як і інші друзі.

   Обличчя навпроти розслабилось і можна було б сказати, що він планував усміхнутись, але ж ні, просто спокійно розглядав. Взагалі дивний такий вираз...

   Значить Тім. Друг. Звісно цікаво,але були більш важливіші теми. Притиснула еустоми до себе і пішла в наступ:

   - Звідки ти дізнався, що я тут?

   - Не хвилюйся, я ж не якийсь маніяк або схиблений залицяльник, щоб стежити за тобою. – на його обличчі нарешті проступила легка усмішка. - Насправді це я запропонував їм тебе сюди поселити. Квартира моєї родини, - розвів руками, показуючи довкола і помітивши, як округлились очі, продовжив: - Ми з Денисом потоваришували ще під час навчання в академії і як, мабуть, вже здогадалась, разом на службі. Я в нього дізнавався про твій стан, справи. А коли він повідомив, що ти хочеш переїхати від них, а Соломія не хотіла відпускати, одразу запропонував цю квартиру, знав, що вони на це погодяться. – зробив паузу. - Інакше ті двоє б тебе не відпустили.

   Це все виглядало занадто дивним. Дуже...

   - Навіщо ти це робиш? - не переставала дивуватись, кривлячись, бо зовсім не звикла до подібного. - Яка тобі справа до мене, якщо я навіть не знайома з тобою?

   - Відчуваю вину. - відказав взагалі без емоцій.

   - Чому?

   - Не передбачив, що він намагатиметься тобою прикриватись та спробує втекти, а потім втративши надію… - замовк.

   - Але ж не ти в мене стріляв, а саме він.

   - Це не зменшує моєї провини. Мусив прорахувати всі можливі варіанти, це ж мій обов’язок, я був відповідальним і не впорався, не встиг.

   - Так мало статися. – повідомила тихо і вкотре занурилась в гіркі думки примружившись, бо той постріл повністю змінив життя.

   - Знову змусив згадувати. – стримано констатував, повернувши з роздумів.

   - Все добре, - запевнила приглушено, розширивши очі. – Мені потрібно з цим всім жити, час вчитись.

   - Я допоможу.

  “Навіщо?” - безмовне питання, одразу відобразилось на обличчі, адже він поспішив пояснити:

   - Соня, мені відомо набагато більше ніж ти гадаєш.

   - І що це значить?

   - Це моя провина і я зобов'язаний допомогти тобі перебороти наслідки. Тому допомагатиму, підтримуватиму, буду поруч.

   “Не здавайся - я поруч” - вражено вдивлялась в обличчя, пригадуючи дивні слова, які чомусь пришвидшили дихання.

   Згадала про квіти в руках і щоб відволіктися та приховати від нього емоції, нервово кинулась до шафок, розташованих під поверхнею робочого столу, в пошуках якоїсь вази, прилаштувавши квіти зверху. Відчинивши перші дверцята нічого не знайшла, в другому відділені - теж. Тоді потягнулась до верхньої шафки над столом - і там немає. Раптом він опинився поруч.

  - Ось тут має бути. – відчинив дверцята сусідньої шафи і дістав звідти прозору ємкість із гранованого скла.

 Ну звісно! Взяла з його рук вазу, набравши води.

- Не хмурся ти так, все буде добре. Можеш мені довіряти. Хіба Денис допустив би до тебе когось неперевіреного?