Розділ 5

  А рішення просте: треба набратись сміливості перед тим, як Вероніка надумає нас знайомити. А вона ж це зробить обов’язково...

  - Мені потрібно найміцніше з того, що тут є. – нахилилась до бармена, злегка обіпершись на стільницю. В його очах промелькнула іскра протесту, яка одразу переросла в цікавість. Проігнорувавши все, впевнено додала: - І подвійну порцію, будь ласка. Ні. Краще потрійну... якщо так можна... Але якщо і не можна, то зроби неможливе!

   Та цікавість миттю перетворилася на здивування крайньої міри, таке, яке здатне округлювати людські очі до нереальних розмірів. Але він швидко опам'ятався, професійно придушив подив і заходився зосереджено виконувати замовлення, крадькома кидаючи награно-байдужі погляди в глиб залу, а я тим часом вкотре обережно зиркнула з-за плеча. Вони вже сиділи в неоновому світлі, весело спілкуючись зі всіма.

  До тями знову привів той Віктор, подавши замовлення. Взяла без роздумів. Дивна рідина нещадно обпікала горло, викликаючи мороз по шкірі, тому довелося рефлекторно примружитись. І він знову дивився величезними очима. Навіть відчула якийсь тріумф, тому зупинятися не стала, поки не побачила дна.

   Так, я ще й не на таке здатна!

   - Повтори. – прошипіла ледь дихаючи в спробі провітрити зуби, наче це могло допомогти. Обережно витерла кінчиками пальців сльози, що виступили від його пекельного напою і вже відчула як тілом розливається тепло. Значить не обманув – дійсно дав найміцніше. Через декілька хвилин поставив переді мною нову порцію «сміливості». Обережно взяла і перед очима як на замовлення, пронеслися спогади п’ятирічної давнини, затуманюючи дійсність, розсіявши клубні вогні.

   Літо минало. Непомітно стала п’ятнадцятирічною, та нічого особливо і не змінилось. Попереду чекала нова школа, після чергового переїзду в інший мікрорайон міста. Це вже перетворилось на традицію – постійно міняла навчальні заклади. Часто навіть не встигала заводити нові знайомства, та і сенсу в такому не було, бо знала, що новий переїзд не забариться, такий дивний стиль життя. Не могла звикнути і до чужих квартир, не любила їх, до того ж  мене там постійно вважали зайвою, тому і старалась цілими днями десь пропадати: бродила вулицями, ходила на річку, в парки і звісно трохи працювала.

   Серафим час від часу навідувався, коли опинявся неподалік мого "рекламного поста", де щодня «зависала» з листівками та брошурами. Зазвичай ми просто розмовляли на якісь загальні теми і він йшов далі. За все літо і номерами мобільних не обмінялися. Знайомі і не більше, таких навіть друзями не називають. Та часом ловила себе на думці, що хоч і чужі, але враження наче, знала його з дитинства.

   А яким же було моє здивування в перший день вересня, коли виявила, що він також навчається в тій школі, куди мене відправила мати. Це було дивно, адже знала, що він - син відомих батьків і... так просто ходив у звичайнісіньку школу. Але як потім з’ясувалось, він захотів навчатись разом з друзями, а батько - амбітний політик, одразу вгледів в цьому вигоду, що і використав для підвищення власних рейтингів.

   Та того дня мене чекало ще одне відкриття і далеко не таке радісне, адже виявилося, що Серафим мав дівчину з паралельного випускного класу – струнку довгоногу брюнетку, обтисла спідниця якої була реально МІНІ, а груди ефектно виглядали в розстібнутому вирізі блузи, причому там красувався такий розмір, про який мені було мріяти і мріяти. Підбори також здавались нереально високими, хоча її зріст і так дозволяв на всіх дивитися звисока.

   Змагатися з такою моделлю, не було шансів ні в кого з школи. Вона виглядала наче та лялька Барбі, якою колись гралася в дитинстві, тільки з темним волоссям (бо моя була блондинкою). Хоч говорять, що таких параметрів не існує в природі, але це неправда, бо вона спростувала теорію. І ця бездоганна лялька ідеально йому пасувала...

   Тоді вперше серце штрикнуло уколом ревнощів, хоча насправді Фім був мені ніким... лиш знайомим. Він тримався на відстані, спілкувався, наче, з якимсь товаришем, без будь-яких натяків чи слів, які я через вік могла сприйняти неправильно, за виключеням того дивного "Світлячок" та відкрито називав малявкою. І я чудово знала своє місце та навіть в думках забороняла безглузді мрії. Це тільки в казці каченя за зиму перетворилося на лебедя і змогло влитися в їхній світ, але ж воно завжди мало ДНК того величного птаха, тому природа лиш взяла своє, коли прийшов час. А в мене того благородного генетичного коду ніколи не було, так як і багатих батьків, які могли б з легкістю його купити. Далекою була мені й історія Попелюшки, бо хоч і втратила батька, а вдома ніхто особливо не любив, проте доброї хрещеної феї не мала. Тому як би того не бажала, та аж ніяк не могла стати частиною якоїсь казки. Але того дня, дивлячись як він обіймає свою Барбі, несамовито захотілось помінятись з нею місцями хоч на декілька хвилин. Тоді також зрозуміла, що навчання легким не буде.

   Повернулась до реальності і одразу озирнулась. Наче, ж давно переконала себе, що забула, але лиш один погляд довів наскільки глибоко помилялась. Ніколи не могла бачити його з іншою і хоч минуло стільки часу, нічого не змінилося. Але ж він ніхто... вже давно не мій... і як виявилося, ще й далеко не такий, яким вважала, подумки одягаючи крила.

   Сиділи, воркували... Голубки. Вероніка і забула про мене, на щастя.

   Нестерпно все. Голова паморочилася. Зненацька усвідомила, що склянка в руці пуста. Вже не хотіла бачитись з ним, зі всіма ними. Перестаравшись з хоробрістю вирішила непомітно щезнути, поки жага до справедливості не змусила викинути якусь дурницю, адже руки так і чесались заліпити йому... Зробила різкий вдих, усвідомивши, що думки пішли не в той бік та глянула в сторону виходу. Потрібно було пройти повз них, а зробити це непомітно неможливо. Хоча...

   - Красунчику, ти можеш вивести мене звідси через службовий вихід? - сміливо усміхнулась бармену, згадавши як Вероніка зверталась до нього. Спробувала створити благальний вигляд (не факт, що вдалося) і жалібно проскиглила: - Будь ласка, дуже потрібно...

   – Подружка не буде проти? – прищурився, дивлячись поверх моєї голови. - Вона ж хотіла щоб я наглядав.

   - Хіба їй до мене? – кивнула головою в бік, одразу пошкодувавши про це. Глибоко вдихнула, повертаючи світ на місце і продовжила: - Нехай розважається, не заважатиму.