Довірся моїм крилам

Розділ 14

Серафим

  Він тримав її за талію підштовхуючи до виходу, а вона не противилась, навіть усміхалась. Важко втягнув повітря — до чортиків хотілося зупинити парочку і зняти з неї його руку, щоб не торкався, не обіймав. Але ж вона явно знає його, сама цього прагне. Попрохала відвезти додому. Набудував собі безліч планів за добу, а вона вмить їх розтрощила, доводячи, що все в минулому.

    Змінила колір волосся і, наче, разом з цим підмінили і її характер, манеру спілкування, поставу, але ж вона все та ж! Так само як і колись, нервово закусила губу, коли почула, що та хто програє, виконуватиме бажання. Так само, несвідомо намагалась пригладити волосся, коли нехотячи згодилась на програш. Змінила зовнішність, а всі звички залишились і це знову було настільки впізнавано і рідно, що навіть хотілось кинутись, притулити її до себе як колись, поцілувати в скроню, пригладити волосся, заспокоїти та сказати, що нічого не змінилось. Але ж насправді змінилось все.

   Вже доросла. Як же колись мріяв, щоб вона виросла. І от це сталось. Дівчача наївність та відданість змінилась зухвалістю. Тепер в її очах виклик, байдужість, якась навіть безстрашність, і це притягує ще більше.

   - Хто він? – нарешті вирвалось цілком логічне запитання.

   - Не знаю. - приглушена музикою відповідь Вероніки, реально виводила з рівноваги.

   - Він назвав твоє ім'я! - перевів погляд на неї, а вона лиш знизала плечима, вражено дивлячись їм в слід. Накинувся з новим завзяттям: - Як ти могла відпустити її невідомо з ким?

   - Він поліціянт... – промимрила ледь чутно, і скривившись продовжила так само невпевнено: - Якийсь патрульний… начебто.

   - Якийсь?.. – стис кулаки, вгамовуючи роздратування. – Ти відпустила її з начебто патрульним?!.

   Повністю опам’ятався, дивлячись, як вони зникають і в несвідомому пориві кинув оторопілій Вероніці, що маю нагальні справи. Здається, побачене для неї теж стало шоком – дивилась їм вслід не менш спантеличено і збентежено. Недавно ж переконувала, що в Соні нікого немає! Значить і їй не все відомо.

   Широкими кроками покинув клуб, натикаючись на невдоволених зустрічних. Сів у автівку та намагаючись не випустити з поля зору, помчав за ними, нервово стискуючи кермо в спробі триматись на відстані в вічних вечірніх заторах.

   "Вона ж сама зробила вибір… В неї власне життя, давно час змиритись. Навіщо це все?" - подумки запитав сам у себе, відволікаючись, але логічної відповіді не знаходив.

   Переконав себе, що зобов’язаний все дізнатись, довідатись чи в неї насправді все добре, чи тільки грає роль для всіх, як робила це завжди, показуючи, що радіє життю. Мусив дізнатись де вона живе і... чи з ним. Так, саме останній пункт цікавив і тривожив найбільше, бо хоч між нами й була прірва відстанню в роки, проте щось всередині продовжувало вважати мене відповідальним за неї, як і колись.

   Чергова зупинка на світлофорі, змусила роздратовано увімкнути якусь радіостанцію, вириваючись із непідконтрольних думок. Не допомогло — мелодії які звучали з динаміка, ще більше нервували. Почав перемикати, щось шукати, але позитивного впливу на збуджену нервову систему це не мало, довелось взагалі вимкнути, знову поринувши у відносну тишу.

   Переслідування продовжувалось до тих пір, поки їхній автомобіль, не звернув у двори. Повторив за ним, зупинившись на достатній відстані. Він вийшов і одразу кинувся до пасажирських дверцят, відчинив і подав їй руку, змушуючи вкотре заціпити зуби, злісно стискуючи кермо, щоб зайняти чимось руки, які могли в будь-яку мить кинутись до дверцят. А він ще й за талію підхопив, наче вона якась хвора! Допомагав їй йти.

   "Що я тут забув?" – вкотре подумки запитав сам себе і все ж вийшов з автомобіля. Міцно заціпив зуби Вони вже зайшли в під’їзд, забравшись з перед очей. Глибоко вдихнув вечірнє повітря, роздратовано проводжаючи байдужим поглядом закохану парочку, що проходила повз. Ті обіймаючись, поспішали додому, радісно обговорюючи імена. Коли підійшли ближче до входу на світло, зрозумів, що дівчина вагітна.

   “Минули роки. За цей час і ми могли б бути на їхньому місці...” - вп’ялась у свідомість несподівана думка. Заплющив очі, вгамовуючи ці роздуми. Який сенс думати про таке?

   У вікні третього поверху загорілося світло. Довелося сісти назад в автівку. Почав чекати поки він вийде, але він не виходив, не залишаючи сумнівів в їхніх стосунках. Минали хвилини, а я все сидів в тиші, барабанячи пальцями по панелі приладів, знову стримуючись з останніх сил. Сумніви танули з кожною секундою. Можна було поїхати, зникнути й вже нарешті поставити крапку, розуміючи, що в неї все добре, але продовжував чекати і як виявилося не даремно, адже через хвилин десять він все ж вийшов, сів у автомобіль та просто поїхав, залишивши з думкою, що в них не все аж настільки серйозно.

   Повторив за ним, бо знав, що витримка, яку так наполегливо тренував ці роки та навіть гордився нею, може в одну мить підвести, особливо коли думки так скаженіють. А я вже знав де вона живе і вирахувати квартиру було зовсім не складно.

   Влившись в транспортний потік, вирішив прямувати в офіс — єдине місце, яке трохи приводило до тями, змушуючи ставати серйозним і відповідати своєму статусу, бо там все довкола вже просякнуло законами і їх формулюванням. Під’їжджаючи до будівлі, почався дощ. Спочатку дрібний, а потім посилився і щіткам склоочисника довелося працювати з подвійним завзяттям, автоматично підлаштовуючись, жваво змахуючи потоки води.

   Зупинка. Відкинувся на спинку сидіння і ще декілька хвилин просто дивився десь вдалечінь, нічого не бачачи перед собою, поки краплі барабанили дахом, аж поки не отямився, згадавши, що потрібно всередину. Дощ падав, та було байдуже, не звертав уваги.

   Зачинившись в кабінеті, всівся в крісло та витяг телефон, переглядаючи давні фото, які так і не наважився видалити. Наче зовсім інша й одночасно... та сама мила дівчина з минулого. І варто було лиш заплющити очі, як перед ними одразу з’являлась вона нинішня в тій приталеній сукні… Чорт! Якщо раніше всі бажання зводились лиш до того, щоб захищати дівча від усіх, то тепер вже додались й інші, цілком дорослі бажання. Однак і те прагнення оберігати, нікуди не зникло, саме воно й змусило їхати за ними.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше