Дозволь бути поруч

Глава 17

Це безумство, але ми знову цілуємось. Макар відбирає в мене келих, відсовує його далі й, затиснувши мене в кільці своїх рук, зминає мої губи своїми. За хвилину я опиняюся на мармуровій стільниці, а Ізмайлов безцеремонно порушує всі можливі межі між нами. Обіймає, досліджує, гладить.

Про те, що ми їхали на розмову, я успішно забуваю і згадую, лише коли від жадібних поцілунків нас відриває гучний дзвінок його телефону.

— Чорт забирай! — кидає Макар і все ж таки відходить, щоб відповісти. — Слухаю!

Я зводжу ноги разом і впираюся руками в стільницю, на якій сиджу. Дивно так, але те, що відбувається між нами, здається таким природним і нормальним. Наче й не було між нами шести років розлуки.

— Незабаром буду, — кидає в слухавку й повертається до мене. — Вибач, мені треба їхати.

— Я розумію, — киваю. — Даси мені хвилинку? Де в тебе ванна кімната?

— Ні, — Макар хитає головою й не дозволяє мені зістрибнути на підлогу. — Я хочу, щоб ти залишилася. Не їдь, будь ласка. Я закінчу з операцією, й ми поговоримо, гаразд?

Я вагаюся. Він хоче, щоб я залишилася тут, у його квартирі?

— Оль, будь ласка. Я не можу відмовитися від виклику, більше нема кому приїхати.

Я з розумінням киваю й Макар приймає це за згоду, шукає ключі й накидає куртку на плечі. Тільки зараз розумію, що він так і не торкнувся алкоголю, ніби знав, що його можуть викликати. А може, і справді зовсім не п’є.

— Ось ключі, — простягає мені зв’язку. — Спальня на другому поверсі ліворуч. Знайдеш. Дочекайся мене, гаразд?

Він знову цілує мене. Цього разу квапливо торкається моїх губ і одразу ж усувається. За хвилину я чую, як зачиняються двері, а потім клацає замок зовні. Декілька хвилин свердлю одну точку поглядом, після чого, нарешті, злажу зі стільниці та йду оглядати квартиру.

Про те, що взагалі відбувається, я обіцяю собі подумати потім. Завтра, можливо, за тиждень. Зараз мені добре, я вперше за шість років почуваюся живою людиною, яка прийняла рішення самостійно. Я хочу залишитись тут і поговорити з Макаром.

Огляд починаю із ванної. Вона розташована поряд із кухнею. Тут зовсім порожньо. Немає нічого в тумбочках, навіть рушник не висить. І на скляній душовій кабіні відсутні патьоки, мабуть, вона ще жодного разу не використовувалася.

Мило й порожньо, — роблю висновок і підіймаюся до спальні. У шафах майже немає одягу, якщо не брати до уваги кількох медичних костюмів, сорочок і джинсів. На тумбочці стоїть зарядна станція для телефона, навушників і годинників. Постільна білизна сіра з білим простирадлом. По-чоловічому. У спальні теж порожньо.

Знаходжу на другому поверсі ще одну кімнату. Вона замкнена на ключ. У зв’язці, яку дав Макар, ключа до замку немає. Треті двері ведуть у додаткову ванну кімнату.

Облаштовано все доволі мило й надто стерильно. На умивальнику дозатор із милом. Відкриваю тумбочки. Там кілька пляшечок із шампунем і рідким милом, піна для гоління, станки для бритв. На горішній полиці погляд чіпляється за фіолетову мочалку й дитячий гель для душу. Я знаю цю марку, тому що купую її для Тимофія. Мабуть, Макар вважає за краще митися дитячим гелем, тому що звичайного в нього немає.

Друга тумбочка повністю порожня. На сушарці висить два великі рушники. Один сірий, інший темно-синій.

Повертаюся до спальні, знаходжу там вихід на терасу. Відразу ж потрапляю в оазис краси та затишку. Мабуть, тут непогано попрацював дизайнер. Туї, висаджені в горщики, топіарі у вигляді невеликого ведмедика та слона. Виглядає красиво й немов зроблено для дитини. Тимофію тут сподобалося б. У центрі розташований стіл і шкіряний диван, припорошені снігом.

Тераса велика, переходить на другу кімнату, але вийти з неї на терасу не можна. Замість дверей тут велике панорамне вікно. Роздивитися, що всередині кімнати, я не можу, тому що вікно зсередини зачинене тюлем і шторами до підлоги.

Оглянувши все, спускаюсь униз. Тут є ще одна спальня. У ній — завал із коробок. Зазираю в кілька, але нічого цікавого не знаходжу. Речі, книги, якісь статуетки. В одній — колекційні машинки. Я купую такі Тимофію, він любить. Їх збирають і дорослі. Навіть дивно, що Макар із сином має стільки спільного. Навіть інтереси збігаються.

Я обходжу квартиру за годину. Зазираю в кожен куточок. На кухні виливаю вино з келихів у раковину, мию їх і ставлю сушитися. Пляшку закорковую й повертаю в холодильник. Хвилиною пізніше чую клацання дверного замка. Макар повернувся? Роблю кілька кроків до виходу з кухні й завмираю, чуючи знайомий жіночий голос:

— Макаре? Ти вдома?

У перші миті спадає думка сховатися, але я одразу її відганяю. Маячня. Навіщо мені ховатися від його матері?

Вона очікувано з’являється на кухні, але я однаково здригаюся. Напевно, це відчуття антипатії до неї ніколи не мине. Вона зупиняється на порозі, дивиться на мене ошелешено, кліпає, наче я примара.

— Здрастуйте, — чемно вітаюся.

Вона змінилася. Востаннє, коли я її бачила, вона була схожою на цілковиту п’яницю, якою й була. Зараз переді мною стоїть зовсім інша жінка. Хороший спосіб життя і гроші сина створили чудеса — вона схожа на звичайну жінку й багато років алкоголізму на її обличчі непомітні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше