Глава 18

На перший погляд, хлопчику років п’ять. І розмовляє він доволі виразно. Я в нерозумінні плескаю очима, жадібно розглядаючи дитину. Темне розпатлане в різні боки волосся, уважний чіпкий погляд карих очей і кругленьке миле обличчя. Очі не як в Ізмайлова, але ж це й не обов’язково. Тимофій успадкував колір очей Макара, але я припускаю, що так буває не завжди. Мабуть, гени матері були сильнішими.

Матері.

Враховуючи, скільки років хлопчику, не думати про неї неможливо. Цікаво, хто це був? Хто народив Макару дитину майже одночасно зі мною? Втім, яка різниця? Сам факт того, що в нього була інша одночасно зі мною, прострілює чергову дірку в грудях. Одна там уже є, вона одразу починає кровоточити. А я, дурепа, думала, усе забудеться й ми почнемо з початку.

— Ви чому стоїте? — метушиться Ірина. — Ми вам не будемо заважати, я відведу Стьопу до його кімнати. Продовжуйте.

— Може, покажете, що куди ставити? — питаю. — Ми з… власником квартири не встигли поговорити. Його викликали на операцію.

— Звісно, — киває вона, підходячи ближче.

Починає відчиняти тумбочки, показує, куди ставити келихи, тарілки, чашки. Розвертається до мене і впивається поглядом.

— Ви що, перший день працюєте? — уточнює. — Розкладіть, як вам зручніше. Жанна приїде і все розкладе, як їй більше сподобається.

— Жанна?

— Стьоп, йди поки що до себе, — Ірина простягає йому ключі й киває на другий поверх.

Хлопчик підбігає до нас, хапає зв’язку і швидко підіймається сходами. Дочекавшись, поки він зникне з очей, вона повертається до мене.

— Мама Степана. Вас наймав мій син, тому що його дружина зараз у відрядженні. Викликали по роботі на Новий рік, уявляєте?

Відповісти вона мені не дає, мило усміхається і продовжує:

— Якщо ви вже тут, не допоможете? Мені треба один документ дістати в кімнаті сина. У мене часто буває запаморочення, вік, знаєте, дається взнаки. Там треба на драбину залізти. Макар звик документи зберігати чорти де. Стільки разів йому говорила, щоб клав нижче.

— Ви знаєте, я…

— Я попрошу сина, щоб він вам доплатив, — спохоплюється. — Або я сама заплачу. Готівкою підійде? Ви мене дуже врятуєте.

— Не треба доплачувати, я допоможу.

Разом із нею ми підіймаємось на другий поверх. Ірина попереду, а я позаду. Поки що мозок працює загальмовано. Я не можу знайти причину, щоб якомога швидше піти. Та й пазли в моїй голові ніяк не складаються. Якщо Макар одружений, то навіщо це все? Навіщо везти мене до себе додому, де можу побачити щасливі сімейні фото? І добре б везти, щоб напоїти й переспати, але ж він мене залишив тут саму.

— Ось драбина, — Ірина вказує на невелику нішу в стіні. — Документи на горішній полиці в шафі. У теці синій.

— Добре.

На те, щоб дістати синю теку, я витрачаю кілька секунд. Я спускаюсь, простягаю її матері Макара й хочу прибрати драбину, але вона мене зупиняє:

— Почекайте. Я дістану свідоцтво про шлюб і віддам вам теку, повернете її назад.

Ірина швидко перебирає документи, дістає той, який їй потрібен, і кілька хвилин його розглядає. Усміхається, ніби піддається спогадам. Я ж не можу встояти й теж зазираю. Це справді свідоцтво про шлюб. Ізмайлов Макар Ігнатович та Ольховська Жанна Дем’янівна.

— Шість років тому побралися, а ніби вчора, — з усмішкою каже Ірина. — Жанна попросила мене заламінувати папір. Ми нещодавно з чоловіком продали квартиру й переїхали. Прямо в нашому домі друкарня, уявляєте?

— Уявляю, — відповідаю невпевненим голосом.

Мій погляд падає на дату укладання шлюбу. Через місяць після нашого розлучення. Він одружився через місяць.

— З вами все гаразд? — запитує стурбовано. — Ви зблідли.

— Все гаразд, — киваю. — Я піду. Прийду потім… коли Макар буде вдома.

— Е-е-е, навіщо? — летить мені в спину, але я не слухаю.

Швидко спускаюся сходами і йду до дверей. Якщо після слів Ірини в мене залишалися сумніви, і я збиралася дочекатися Макара, щоб поговорити про все, то зараз ці сумніви розвіялися. Він одружений і має сина.

— Куди ж ви? — звучить за спиною, коли я одягаю черевики. — Теку на місце так і не поставили.

— Додому. Забула плиту вимкнути.

Схопивши з вішалки біля дверей пуховик, вискакую в під’їзд і, стерши сльози, що скочуються щоками, натискаю на кнопку ліфта. Ольховська Жанна. Я прикриваю очі. Я завжди ревнувала його до неї. До сусідки, яка жила за стіною й частенько бувала в нього вдома. Макар стверджував, що вони друзі. Мабуть, дружба закінчилася й почалося кохання.

***

Любі мої, хочу порадити вам свою нову завершену історію під назвою "Дружина найкращого друга". Впевнена, там все як ви любите — заборонене кохання, молодий гарячий хлопець та відверті еротичні сцени) запрошую вас приєднатися до прочитання. Щоб перейти на сторінку книги — натисніть на червону кнопку в анотації) приємного читання)