Дозволь бути поруч

Глава 22

Востаннє ми бачилися з нею шість років тому. Я пам’ятаю, приходила до Макара, а вона вийшла і сказала, що він поїхав. Потім ще й мама його вийшла, підтвердила її слова. Пам’ятаю, як вона тоді гидливо скривилася і сказала, що таким, як я, не місце в житті Макара. Що я обов’язково спотворю йому майбутнє й розіб’ю серце. Що ж вона робить зараз тут?

Я не знаю, як правильно реагувати на її безцеремонне вторгнення. Вона ж, як риба у воді, акуратно вішає сумочку на спинку стільця, а потім повертається до мене обличчям. Перекинувши ногу на ногу, плавним жестом кличе офіціанта і просить принести їй матча-лате.

Жанна змінилася. Стала жіночнішою, вищою, аристократичнішою, чи що. У жінці, що сидить навпроти, я більше не можу відшукати дівчину, яка незграбно намагалася скласти мені конкуренцію й завжди програвала. Зараз Ольховська виглядає так, що тепер я почуваюся нездатною скласти конкуренцію.

Вона навіть у кафе одяглася, наче аристократка, а я начепила спортивний костюм, схопила перший-ліпший рюкзак, у якого дорогою відвалилася ручка. Навіть соромно, що я виглядаю так жалюгідно й негідно. Плечі розправити й гордо підійняти голову не вдасться.

— Думаю, ти мене впізнала, — усміхнувшись лише краєчками губ, каже Жанна. — І чому я прийшла теж здогадуєшся?

— Впізнала. Чому прийшла — гадки не маю.

— Що ти робила в нашій квартирі?

Цікаво, їй Макар розповів чи на Ірину зійшло осяяння і вона згадала мене? А може, і не забувала? Скорчила дурепу, щоб спровадити конкурентку та зберегти шлюб сина.

— Якщо тобі відомо, що я там була, то ти певно маєш знати й те, що я там робила.

Жанна невдоволено кривиться, наче я сказала щось страшенно неприємне.

— Мені свекруха сказала, — вона задоволено усміхається. — Ти ж не думала, що у неї є від мене таємниці?

— Буду чесною, я була певна, що вона мене навіть не впізнала.

— Вона й не впізнала. Я по камерах подивилася.

— Тоді тобі має бути відомо, що я робила у твоїй квартирі, й ця розмова не має сенсу.

Зовні я зберігаю абсолютний спокій, але внутрішньо почуваюся так, ніби до серця приклали шматок розпеченого заліза. Не розумію, навіщо Жанні знадобилося зі мною зустрітися.

— Ти як була сукою, так і залишилася. Ірину ледве інфаркт не схопив, коли вона дізналася, хто був у квартирі Макара. Гарна ж ти, шість років не було — і з’явилася. У труси до мого чоловіка встигла залізти чи він на тебе не поласився?

Не знаю, що ранить мене більше — її зневажливий тон чи усвідомлення, що саме так це й виглядає збоку. Усі шість років, що мене не було, вони напевно були щасливими, а я повернулася і в одну мить стала між ними. Як вона висловилася: «залізла в труси до її чоловіка».

— Я знаю, що залізла, — Жанна посміхається. — Макар завжди був ласим до гарних жінок, чи тобі не знати. А тут такий шанс — переспати з колишньою, яка зовсім не проти розсунути перед ним ноги.

— Не можу сказати, що рада була побачитися, — кажу спокійно і встаю з-за столика. — І сподіваюся, ми більше не зустрінемося.

Вступати з нею в конфлікт не збираюся, тому що мені, на відміну від неї, боротися нема за що. Ну й гідність я хотіла б зберегти, а не втоптати в ту купу лайна, яку вона вивалила за жалюгідні хвилини.

Я сподіваюся піти тихо, але мені вдається лише загорнути пальто, коли до мене підбігає син.

— Ми вже йдемо? — запитує, а я стою й німо дивлюся на нього. Ні слова сказати не можу. — Мамо… — наполягає. — Мені одягатися?

— Одягайся, — киваю. — Ми йдемо.

Тимофій зникає так само швидко, як і з’являється. Біжить до дитячої кімнати, щоб забрати свій одяг, а я повертаюсь до Жанни, яка переводить погляд із мене на нього й назад.

— Це що? — гидливо уточнює вона.

Я набираю в легені більше повітря й підходжу до неї ближче. Сплеск долоні об стіл привертає її увагу і вона ошелешено на мене дивиться.

— Про мене говорити можеш що завгодно і як завгодно, а на мого сина навіть дивитися не смій. Живіть собі спокійно, ми завтра їдемо і сподіваюся нікого з вас більше не побачимо!

— Ти не сказала йому про сина? — ошелешено летить мені в спину.

— Ні. І тобі раджу заткнутися. У твоїх же інтересах зробити так, щоб Ізмайлов про нього не дізнався.

Я загортаю пальто й перекидаю той самий рюкзак із відірваною ручкою через плече. Вціліла лямка, на щастя, це дозволяє. Біля дитячої кімнати допомагаю Тимофію одягнутись і веду його до виходу. Хочу якнайшвидше поїхати, тому що чим більше часу ми тут знаходимося, тим більше людей починають дізнаватися про мою таємницю.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше