Частина 3

Зранку я вділась на роботу і вийшла з кімнати. Мені так не хотілось зустрітись з Володимиром, але нажаль - це було неможливо. Хіба люди, які живуть в одній квартирі, та щей разом працюють не можуть зустрітися, наприклад, на кухні.

Я зайшла, старалась поводитись ніби нічого не сталось. Він уважно спостерігав за мною.

-Доброго ранку.-нарешті привіталась я.

-Привіт.

Все було дуже напружено. Він сидів і пив свою каву, а я чекала поки завариться чай. На їжу не було настрою, хоч і живіт тихенько бурчав собі. Сьогодні я вділа чорну шкіряну спідницю і оранжеву сорочку. Старалась одіти поки що щось закрите, поки синці не зійдуть.

Володимир, як завжди був в костюмі, виглядав як справжній шеф. Сьогодні до його іміджу добавились прозорі окуляри. У нього, що, зір поганий? Чи це для краси? Я розглядала його і навіть не помітила, що чайник вже закипів. Тож я здригнулася, викинула всі лишні думки і залила гарячу воду в чашку. Сіла навпроти шефа і схилила голову на руку. Крутила ложечкою і хотілось поскорше вже появитись на роботі.

-Ми сьогодні не поїдемо в офіс.-наче почув мої думки сказав чоловік.

-Чому?

-Тому що ми їдемо спочатку в лікарню, а тоді в поліцію.-від такої заявочки я затремтіла.

-Я не хочу в лікарню, а тим більше в поліцію.

-Зате я хочу. Ти можеш бути в небезпеці. Треба провіритись і написати заяву в поліцію. Хай знайдуть цього негідника, який тебе так побив.

Я опустила голову, не хотілось знову плакати. Треба його якось заспокоїти і запевнити, що мені вже нічого не загрожує.

-Мене ніхто не бив.

-Справді? Комарі покусали?-з сарказмом запитав шеф.

-Яка вам різниця? Це моє тіло.-вирішила крикнути я.

Він замовк. Напевне подумав, що я грубіянка. Ну і нехай.

-У тебе є вибір. Або розповідаєш все в поліції, або мені. Лікарня ніяк не відпаде.

І що ж робити? Взяв і поставив мене перед фактом. Я довго вагалася, думала. Чи варто згадувати ці всі події і знову впасти в депресію?

-Добре. В вечері я розповім.-сказала я, видихнувши.

-Чому не зараз?

-Тому що час на роботу. І лікарні справді не потрібно. Мене нічого майже не болить.

-Вот іменно, що майже!-крикнув чоловік.

Я встала з крісла і поставила майже повну чашку. Сніданок не вдався. Шеф повторив дії за мною. Я вже стояла при вході і готова була йти.

-І все ж, після роботи ми їдемо в лікарню. Це навіть не обговорюється.-зразу попередив мене Володимир і відкрив двері.

Ми заїхали в підземну парковку і вийшли з машини. Все було мовчки. Надіюсь до вечора я зможу щось придумати, щоб відволікти його від цієї розмови. Але що? Він ж не дурень.

Я зайшла слідом за шефом і так само разом з ним зупинилась перед всіма.

-Знайомтесь - це ваша нова колега, моя секретарка. Її звати Юлія.-якось байдуже сказав шеф і пішов далі.

Я залишилась, щоб познайомитись зі всіма. Всі були привітні і дружелюбні. Думаю, проблем з колективом не буде. Тоді я згадала про каву, яку я потрібна доставити до кабінету зразу після приходу шефа. Побігла за своє робоче місце і кинула сумочку на крісло. За дві хвилини кава була готова і я занесла її в кабінет Володимира. Він,як завжди, сидів між купою паперів, цього разу він розглядав якісь проекти. Мені стало цікаво і я зупинилась, щоб поглянути.

-Цікаво?-запитав чоловік.

-Так.-чесно відповіла я.

-Підходь ближче. Зараз йде будівництво цього розважального центру. На днях поїдемо туди.-я уважно розглянула креслення і уявила, як це буде гарно.

-Так гарно... Це ви креслили?-він кивнув.

Такий чоловік...симпатичний, вихований, та щей до чортиків талановитий. Хіба такі ще бувають?

Я продовжила розглядати всі креслення. В той момент до Володимира хтось подзвонив. Він незадоволено глянув на екран телефону і підвівся з крісла. Відійшов як можна дальше і щось говорив зі своїм співрозмовником. Може це щось особисте? Що ж, потрібно звідси зникнути і не заважати. Я і так вже засиділась тут, точніше задивилась на проект.

Я тихенько вийшла з кабінету і сіла за своє робоче місце. Потрібно зараз підготувати звіт. Я добре все запам'ятала,як і показувала Іра. Але відчувала, що щось я роблю не так. Тому подзвонила до колишньої секретарки. На щастя, вона дуже добра і терпляча. Ще раз мені все пояснила, я виправила помилки і чекала потрібної години, щоб віднести шефу звіт.

Потім я відкрила залишений Ірою блокнот, щоб подивитися, які плани на сьогодні. В 12 зустріч з так званим Віталієм Вікторовичем, а в 16:30 онлайн-конференція з закордонними архітекторами. Я думала дні будуть більш загружені.

Рівно в 11 я поступала в кабінет і зайшла. Володимир Андрійович. Він як завжди розглядав щось.

-Я принесла звіт.

-Юліє, на котру годину в мене зустріч з Віталієм?-запитав шеф.

-На 12.

-Перенеси на 1 і подзвони, скажи хай чекає в ресторані біля офісу.

-Добре. Я можу йти?

-Ні. Ще одне...-він підвівся з свого крісла і підійшов ближче.-Подзвони в лікарню і запишись на прийом після роботи.

-Це зайве.-заперечила я.

-Добре, я сам подзвоню.

От же впертий!

-Володимир Андрійович, це справді зайве. Можна купити в аптеці якусь мазь і воно заживе.

-Юля, не обговорюється.-він зробив наголос на останньому слові.-Можеш йти. І не забудь перенести зустріч.

-Добре.

Я вийшла з його кабінету геть засмучена. Яка йому взагалі різниця що з моїм тілом? Я картала себе за те, що прийняла його допомогу. Потрібно було бути впертішою і не заходити так далеко. А тепер я вже ніяк не зможу щезнути.

Ближче до обіду мій живіт почав видавати страшні звуки. Я була голодна. Мені ж не дали зранку нормально поїсти, хоча й ніхто не забороняв. Чи то на щастя, чи то на біду з кабінету вийшов шеф.

-Збирайся, ти підеш зі мною на зустріч. Заодно і пообідаєш.

-Добре.

Ми спустилися вниз і підійшли до великого ресторану, якого я не замічала до того.

-Віталій - мій друг і одночасно партнер. Він допомагає нам з матеріалами.-пояснив мені чоловік.