1

POV Meghan

Тримаючи кружку гарячого міцного чорного чаю в руках, я сиділа на стільці під теплим пледом у місцевому відділку поліції Лос-Анджелесу. Декілька годин дороги в машині з мигалками, і я знову тут, але не в тому амплуа, якому хотілось би принаймні. Уже скоро мене мусять покликати на допит. Якраз після Наталі, яка вже десять хвилин там. Ці хвилини здавалися мені вічністю, коли ти сидиш і думаєш, про то, що з тобою буде далі. Страх сковував усі позитивні думки й не давав налаштуватися на спокій.

Мої роздуми перервала Ніколь, яка перегородила мені весь простір. Вона двома руками тримала стаканчик із водою, стараючись приховати тремтіння.

- Ти дізналася, як там Кайден? – запитала хриплим голосом я.

Дуже хотілося спати, але через ці обставини, я знала, що мені потрібно забути про сон на найближчий час взагалі.

- Він у реанімації. Куля не зачепила важливі органи, тому виживе. Після того, як йому стане краще, його теж привезуть сюди. Хтось написав і на нього заяву…

- Його також посадять?

- Не знаю… - розгублено відповіла вона, а я кивнула, змирившись.

Дівчина присіла біля мене, продовживши:

- Нат ще не вийшла?

- Ні… Щось довго її там тримають.

- Ох, не до добра…

Ми замовкли. Я відчувала, як Ніколь також переживає, бо, як і я, вона ще не була на допиті.

Усе відбувалося так швидко ще декілька годин тому. Кайдена одразу ж забрала швидка й повезла в найближчу лікарню, нас відвезли зразу сюди. Ніколь взагалі не розуміла, що сталось, і чому нас забирають, адже тоді, коли все відбувалось, вона вже мирно спала в будинку. Райлі везли окремо від нас, а зараз навіть не дозволяють із ним поговорити без присутності адвоката. А що буде із нами? Невже нас із дівчатами також посадять у тюрму?

Скрипнули двері, але не із кімнати допитів, а із входу. Зайшов уже знайомий шериф і, на диво, ще один знайомий чоловік. Я примружилася, щоби запевнитися в тому, чи не підводить мене мій втомлений зір.

- Дівчата, — звернувся шериф до нас, а потім до чоловіка. – Містер Блейк хоче поговорити із вами.

Я широко розплющила очі, досі не вірячи в те, що бачу.

Перед нами стоїть дорослий доглянутий чоловік, найкращий адвокат штату (якщо не цілої Америки), і, насамперед, я знаю його, як батька Тревора.

- Ніколь Саммерс, Меган Гардінг, — промовив він до нас, коли шериф уже вийшов і залишив нас наодинці. – Якщо ви не проти, то я хочу бути вашим адвокатом і поговорити з вами сам на сам.

Ми із Ніколь переглянулись, і я наважилася сказати першою:

- Ви? Адвокатом для нас?

- Так. Не хвилюйтеся, мої послуги абсолютно безкоштовні для вас.

Дівчина стукнула мене в лікоть, від чого я тихо айкнула. Тоді Ніколь узяла ініціативу у свої руки:

- Містер Блейк, ми зараз не про гроші, — серйозно промовила вона. - Ви найкращий адвокат Америки й хочете зайнятися нашою нещасною справою? Ще й безкоштовно. Для чого Вам це?

Чоловік усміхнувся лиш кутиками губ і знову глянув на мене. Мені стало ніяково.

Що завгодно, лиш би в цьому не був втручений Тревор…

- Знаю, що це все звучить підозріло, але на те є свої причини, — не втрачаючи професіоналізму сказав він та звернувся після цього до мене. – Поговорімо, міс Гардінг?

Ніколь також подивилася на мене. Я кивнула їй, показуючи, що все гаразд, і піднялася зі стільця, відклавши кружку та плед. Містер Блейк схвалено усміхнувся й рукою показав мені на кабінет справа. Послушно пішла туди, а він сказав ще на останок Ніколь:

- Якщо із допиту повернеться ваша подруга, то підіть наступні, добре? Але затримайтесь усі, я із вами теж поговорю.

Я тим часом зайшла в кабінет. Тут пахло сирістю, посередині стояв потертий стіл із двома кріслами та світило тьмяне світло старої лампи, яке ледь не лякало.

Візьми себе в руки, Меган.

Містер Блейк зачинив двері кабінету, і ми одночасно сіли за стіл.

- Отже, Меган… - почав казати строго він, але помітивши, як я здригнулася, уже полегшено продовжив. – Ти не маєш боятися мене. Я тут для того, щоби допомогти тобі й твоїм друзям.

Слово «друзям» чоловік виділив так чітко, ніби спеціально хотів надавити на мене, щоби я сказала, що це не так. Але я продовжувала мовчати. Він тяжко вдихнув і на видиху продовжив:

- Ясно… Тоді почну питати я, а ти відповідай чесно, домовились?

Чоловік спалював мене поглядом, але при тому розмовляв зі мною, наче із дитиною. Я кивнула й почала мнути пальцями одяг на собі, а нижня губа зрадливо затремтіла.

- Чи правда те, що вночі другого січня тебе викрали ці люди, з якими ти тут зараз?

- Ні, це неправда, — навіть не думаючи відповіла я.

Містер Блейк запнувся, почувши мої слова, і зразу запитав:

- Тоді… Як усе було насправді, і як ти опинилася в іншому штаті, не повідомивши нічого нікому?