2

Здригнулася та перелякано оглянулася навколо, коли відчула, як хтось трусить мене за плече. Здається, я заснула прямо на кріслах у коридорі, і навіть кава не допомогла мені збодритись.

- Ти як? – запитала пошепки Наталі, пильно спостерігаючи за моїм станом.

Я втомлено помахала головою й піднялася, притримуючи на собі теплий плед.

- Нормально, — солодко позіхнула, промовляючи ці слова. – Котра година?

- Майже восьма, — дівчина покрутила шиєю, розминаючи м’язи, і сіла поруч.

- Говорила зі слідчим?

- Так, і з Блейком теж. Дивний такий…

- Він нічого не казав про те, коли нас відпустять? – промимрила я, на що Нат знизила плечима.

- Ні, але сподіваюся, що скоро.

Вона сперлася своїм обличчям на моє плече, і ми замовчали, думаючи про щось своє. Незнайомі поліцейські мелькали перед нами туди-сюди. Вони були зайняті роботою, а не тим, що ми. Почула, як Наталі тихо проскугніла мені в плече, і я відсторонилася, глянувши на неї.

- Що з тобою, Нат? – занепокоєно запитала я, побачивши, як одна сльоза тече по її щоці.

Вона швидко змахнула її та відповіла:

- Поки я сиджу тут, Кайден там зовсім один…

Я байдуже закотила очі та розлючено видихнула. Наталі сама в небезпеці, але все одно в цей момент думає про Кайдена.

- Тобі ж Ніколь казала, що з ним усе гаразд.

- Так, але…

- Ну і все. Пробач, Нат, але мені здається, що він про тебе так не думає, як ти зараз про нього. Думай краще про себе.

Стиснувши губи в тонку лінію, Наталі кивнула й посміхнулась, але якось сумно.

- Так, Мег, ти маєш рацію, дякую, — відповіла нерадісно вона та встала із крісла, швидко покрокувавши коридором.

- Нат! – викрикнула я їй, але вже було пізно.

Дівчина голосно грюкнула дверима й я знову залишилася сама.

Чорт, ну для чого я це сказала? Як завжди, спершу кажу, й аж потім уже думаю про наслідки.

Пальцями причесала волосся, яке стирчало в різні боки, і сперлась об стіну в очікуванні ще чогось дивного. Здавалось, що вже нічого не може мене здивувати більше, але знала б я, як помиляюсь…

Це я зрозуміла тоді, коли двері знову з силою відчинилися, і до залу зайшов поліцейський разом з Алексом. Бачили б усі зараз мій вираз обличчя…

- Алексе…

- Привіт, Мег, — сказав з усмішкою він, киваючи поліцейському.

Той коротко глянув на мене, а потім знову на Алекса, й пішов у зовсім іншу сторону.

- Як ти тут опинився? – запитала я й кинулася йому в обійми.

Хлопець також приобняв мене й бадьоро поплескав по плечу, заспокоюючи:

- Взагалі-то, це я б мав тебе спитати, як ти опинилася в поліції Лос-Анджелесу за декілька годин, — засміявся друг, від чого отримав від мене по руці. – О’кей, о’кей. Було б дивно, якби я не хотів дізнатися, чому ти втекла з казино, хіба ні?

- Пробач, що нічого не сказала тобі. Я й гадки не мала, що все закінчиться саме так, - прошепотіла я, відступивши трохи вбік.

Закусила губу, не наважуючись продовжити, тому Алекс почав це сам:

- Я дізнався про те, що на Райлі завели справу за наркотики, викрадення і вбивство. Здається, йому прийдеться несолодко...

- Навіть не нагадуй мені про Райлі, — помотала головою я, перебиваючи. – Це все неправда, я знаю… Але ніхто не догадується, хто б міг на нього заявити.

- Ти говорила з ним?

Я запнулась. Перед очима знову з’явився образ Олівії та Райлі в казино. Стиснула кулаки, стараючись втамувати образу. Хоча, це ні чорта не допомагає.

- Ні…

- Чому ні?

- Тому що, він… Він зробив мені боляче, і я не могла… Точніше, не хотіла його слухати в той момент.

Відвернулася вбік, щоб Алекс не побачив мого сумного обличчя, хоче це було важко приховати. Той зразу зрозумів, що я не хочу вдаватись у подробиці, і тяжко вдихнув, думаючи над тим, що сказати. Обійняла себе за плечі та підійшла до вікна, вдихаючи свіже повітря на повні груди. Хочеться додому…

- Попри те, що він зробив, ти все одно за нього хвилюєшся. Тоді, чому б вам обом не прояснити все, як дорослі люди?

- Повір мені, ми все потрібне вияснили до моменту з арештом, — усміхнулась я куточками губ. – Виявилось, що Райлі досі має почуття до своєї зрадливої колишньої, а я так… Втіха на декілька разів.

Як би я не старалася удавати, що почуваюся нормально, мій тремтливий голос все ж видавав моє переживання. Мені досі прикро за все те, що сталося в цю ніч. Навіть не знаю, чи зможу йому колись пробачити такий біль.

Алекс повільно підійшов до мене і взяв за руку.

- Усе буде гаразд, чуєш? Райлі – повний ідіот, якщо посміє проміняти тебе на колишню шльондру.

Я із вдячністю глянула на хлопця й постаралася щиро усміхнутися.