4

- Давай, проходь, — сказав мені Тревор, відчинивши переді мною двері в кабінет.

Я трусилася, немов той нещасний листочок на дереві від сильного вітру. Долоні спітніли, а слух і досі відтворював крики матері. Не встигла присісти на диван, як Тревор уже подав мені стакан води та плед.

- Дякую, — прошепотіла я, невпевнено взявши стакан.

Він сів навпроти мене, уважно дивлячись на те, як я п’ю й дивлюся в сторону. Ми мовчали, не знаючи, що сказати одне одному після такого видовища.

- Вони мене вб’ють вдома, — сказала я, констатуючи факт.

Це було сказано самій собі, але Тревор почув і зразу помахав головою.

- Усе буде гаразд. Якщо ти розповіси їм усе, то вони зрозуміють.

- Ти сам віриш у сказане?

Тревор натягнуто усміхнувся лише куточками губ.

- Ні, але я ж мушу якось підтримати тебе.

- Ти майстер підтримки, Трев, — відповіла я, ще більше кутаючись у плед. – Мені ще не можна йти?

- А ти хочеш додому?

- Сама вже не знаю, чого хочу.

Скинула із себе плед та підійшла до маленького віконця, який відкривав вид на деякі тюремні камери й масивний стіл наглядача. Я ледь не зомліла, коли побачила, як до того стола жорстоко штовхнули Деймонда. Під їхніми строгими поглядами Райлі розлючено кидав на стіл усі свої речі, які були в нього в кишені. Це був телефон, ключі, пачка сигарет і гроші. Він не бачив мене, але найголовніше, що я побачила його в такому безвихідному становищі. Я похитнулася та схопилася за стіну, притиснувши руку до рота, щоби не закричати тим типам не чіпати Райлі. Тревор зразу підбіг до мене та став позаду, спостерігаючи за тим, що викликало в мене таку реакцію.

- Куди його ведуть? – запитала я, побачивши, як хлопцю знову заламали руки за спиною і повели геть з нашого поля зору.

- Мабуть, все-таки, його будуть тримати під вартою… - відповів неспокійно той, дивлячись їм услід.

- Що це означає? Його будуть тримати весь час тут? – викрикнула я, не вірячи словам хлопця. – Я мушу з ним поговорити!

Я впевнено ступила вперед, але Тревор перегородив мені дорогу, притримуючи за плечі.

- Тобі зараз ніхто не дозволить із ним говорити.

- Мені плювати, Тревор. Ніхто не має права так із ним поводитись, адже ніхто не довів його вину!

Знову спробувала вирватись, але й зараз мені це не вдалося. Тревор акуратно посадив мене на диван і накрив пледом, промовляючи.

- Залиш це мені, добре? Я спробую зі всім розібратися, а тобі потрібно відпочити. Зрозуміла?

Я через силу кивнула, погоджуючись на такі умови. Тревор, підбадьорюючи, легенько поплескав мене по плечу й пішов із кабінету.

Не знаю, скільки я чекала, пів години, чи навіть більше, але ці хвилини здавалися мені вічністю. Було таке враження, що я пройшла понад два кілометри лише від одної стіни кабінету до протилежної. Тревор ще не повернувся, а дівчат зовсім не було видно. Невже я залишилася тут сама?

Та ось рипнули двері, зайшов Тревор. Його погляд був похмурим, і він взагалі не наважувався подивитися на мене.

- Ну що ти вияснив? – запитала нетерпеливо я.

Він знизив плечима і відповів:

- Деймонда справді будуть тримати під вартою до суду. Принаймні зараз, тому що він уже встиг розбити ніс одному із поліцейських, — промовляв Тревор, а я на почуте закотила очі.

У цьому й весь Райлі Деймонд.

- Поки ми не знайдемо якогось підозрюваного, то нам нічого робити в суді, а ось Райлі треба придумати хороше алібі.

- Алібі в нього є, — зразу запевнила я, а Тревор звів бровою, очікуючи на мою відповідь. – Тоді ми на виставі були всі разом, ти ж це знаєш.

- А алібі щодо вбивства Еріка Ханта?

Я тривожно закусила губу, не знаючи, що відповісти. Склавши руки на грудях, Тревор сперся об стіну, обдумуючи щось.

- Це потрібно питати Кайдена. Він сто відсотків знає про цю ситуацію.

- Отже, треба чекати на його приїзд. А зараз… Ми нічим не допоможемо Райлі.

Змирившись, я кивнула і змахнула маленькі сльози на повіках. Догадувалась, що Тревор щось підозрює й хоче знати все, що було між мною та Райлі там, у Лас-Вегасі, але розповідати це йому я ще не готова. Та й не факт, що буду.

Піднявшись із дивану, я спитала:

- Відвезеш мене додому?

- Так, якщо ти, звісно, готова.

Я кивнула та пішла із кабінету. Не хочу більше тут затримуватися ні на хвилину довше. Тревор повільно вийшов за мною.

На дворі досі лив дощ. Попри це, я все одно вийшла під каплі й стала біля дверей машини. Хлопець підбіг і швидко відчинив їх переді мною. Я застрибнула всередину, поправляючи вже вогке волосся.

- Так давно не підвозив тебе додому. Зараз відчуваю таку ностальгію, — Тревор злегка усміхнувся, пристібаючи ремінь безпеки.