5

Дорогий щоденнику!
Я не забула про тебе, чесно. Просто занадто багато дивних подій сталися останнім часом, і вони повністю вибили мене із мого звичного режиму.
На нас «полює» поліція. Райлі під вартою, у Кайдена стріляли, а ми з дівчатами навіть не до кінця розуміємо, що відбувається.
Зараз ми у Лос-Анджелесі. Знову. І, чорт візьми, не так я уявляла собі моє повернення…
А Тревор! Він ж теж тут! Ох, як це все заплутано. Здається, що моя голова от-от вибухне. А вже завтра потрібно повертатися на навчання…
Навіть не знаю, що очікувати далі.

Почерк сіпнувся на останньому слові в рядку, і я припинила писати, відклавши ручку. Учора я занадто швидко заснула, а сьогодні прокинулася, навіть не розуміючи, який рік надворі. Зате виспалась і проспала аж одинадцять годин. Це ж треба було бути такою стомленою…

Я встала з крісла, зняла із себе рушник, яким обмоталася після душу, й одягла спортивний костюм. На швидку руку висушила волосся й акуратно розчесала його. Воно так відросло за той час, поки я була в іншому місті. І не тільки волосся. Здається, що я й зовнішньо змінилась. Насамперед помітила рішучий погляд, коли дивилася сама на себе в дзеркало. Таке враження, ніби це вже не та маленька Мег, а навпаки, дійсно доросла й самостійна Меган.

Тої маленької дівчинки Мег уже немає.

Спустилася сходами вниз і оглянулася навколо. Схоже вдома нікого немає. А де ж мама з татом?

Якраз коли в голову прийшла така думка вхідні двері різко гримнули в коридорі. Я аж підскочила від неочікуваності й пішла туди. Тато повільно знімав із себе куртку й дивився собі під ноги.

- Привіт, а де мама? – запитала я, склавши руки на грудях.

Батько нарешті помітив мене і промовив:

- Ти пізно прокинулася сьогодні.

- Я в курсі. Так де ж мама?

Він замовк, знову опустивши погляд. Я насторожилася й підійшла ближче, не зводячи очей. Його мовчанка мене лякала. Через декілька секунд мовчання рідний сказав, як вирок:

- Мамі стало гірше. Її поклали в лікарню.

- Що?! – перебила я, прикривши рот рукою.

- З нею все гаразд, але їй потрібно побути під заспокійливим.

- Тільки не кажи, що їй призначили транквілізатори… - захитала головою, сподіваючись на те, що моє припущення не виявиться правдою.

- Це не важливо, вона там у безпеці, не хвилюйся…

«Це все через мене» - звучало в моїй підсвідомості. Захотілося плакати й битися в істериці, але чим це допоможе? Мама й так ледве трималася після загибелі доньки, а тут ще і я підлила олії у вогонь.

- Це все через мене, — повторила я, замруживши очі для того, щоби стримати потік сліз.

Різко закололо в грудях, що я аж взялася рукою за це місце. Батько взяв мене за плечі й легенько струснув.

- Зараз не час про це шкодувати, треба було раніше думати, що коїш.

Я хотіла щось відповісти, так би мовити, висловитися, вибачитися, але він пішов уже всередину, залишаючи мене саму.

А що я ще хотіла? Розради? Цього не буде, адже я сама винна. І мені прийдеться жити із цим постійним відчуттям провини, бо інакше не буде.

Цілісінький день я не вилазила зі своєї кімнати. Тато не заходив, новин із відділку не було, а подруги немов крізь землю провалилися. Я дістала свої книги із коробок і почала перечитувати все з нудьги. У мене було їх не мало, адже колись я обожнювала читати. Пам’ятаю, як проводила літо в бабусі в маленькому містечку неподалік Торонто, а в її будинку була своя бібліотека. Я проводила там увесь свій вільний час на читання відомих світових класиків. Більшість книг із її бібліотеки приїхали сюди зі мною. Розкладаючи кожну книгу рівненько назад на стіл, я затримала в руках ту, яку написав Шекспір. Той самий Шекспір, якого так любить цитувати Райлі. Закусила губу, пильно вдивляючись у старі сторінки «Отелло». Цей друк був виданий ще в XVIII столітті. Це ж такий скарб… Навіть не думаючи довго, я поставила книгу трохи позаду, щоби не стояла перед очима. Не нагадувала про Райлі…

- Все одно, я не прихильниця Шекспіра, — промовила сама до себе, ніби це мене заспокоїть.

Розклавши всі речі на місця, я вийшла в кухню, щоби повечеряти. Дорогою зустріла тата, який навіть оком на мене не поглянув.

Він досі сердиться.

Це навіть відбило в мене весь апетит, і я, взявши одне яблуко, повернулася до кімнати. Узяла в руки телефон у надії, що там прийшло хоча б якесь одне смс, але ні. Так само як і зранку – ні одного сповіщення.

Завтра починається другий семестр, а Лілі навіть не дзвонить мені, щоби розповісти про те, яку нову спідницю або сорочку вона одягне завтра. Аж незвично. Прийдеться завтра попросити пробачення за мій тупий вчинок.

Але вибачитися – не проблема. Головне, щоби вона пробачила, адже мені її так не вистачає…

Я накрилася покривалом із головою, повільно заплющуючи очі.

***

- Доброго ранку, — сказала я, спустившись у вітальню зранку та побачивши батька.

Уже встигла прийняти душ, одягнутися й зібрати зошити в університет. Аж не віриться, що так скоро пройшли канікули.