7

- Для чого ти туди пішла? Тебе не пустять! – кричав мені в трубку Тревор.

Схоже, це було поганою ідеєю дзвонити йому.

- Але ж Лілі впустили. Треворе, вони не мають права тримати його під арештом. Це незаконно! На яких підставах копи досі тримають Райлі?

- По-перше, Лілі – його рідна сестра. По-друге, його підозрюють у двох вбивствах. Навіть не в одному! Уявляєш, наскільки це серйозно?

- Ти ніби знущаєшся з мене, — промимрила я, не витримуючи більше цих правил. – Я все одно піду туди. І нехай лише посміють мене не впустити. Я попередила, Треворе.

Не дослухавши його, я вимкнула телефон і ще швидше покрокувала до відділку. Лише декілька метрів відділяли мене від нього. Якщо я сказала, що я піду – то я так і зроблю, й ніхто не зможе мене зупинити.

Що мені втрачати? Нехай тоді саджають разом із Райлі.

Бажано в одну камеру.

Ем, що?..

Я стряхнула головою, щоб позбутися цих дурних думок, і відчинивши масивні двері перед собою, зайшла у вже знайомий для мене коридор. На щастя, копів поруч не було і я пройшла далі до пункту пропуску. Нічого не віщувало біди, але тільки-но хотіла туди зайти, як мене штовхнули двері з протилежної сторони і я ледь не впала на підлогу. Добре, що встигла схопитися за лавку…

- Треба ж таке… Які люди! Я думала тебе також тримають тут, а ти гуляєш на свободі…

І яким було моє здивування, коли я побачила перед собою…

- Олівія… Якого чорта ти тут робиш?

Вона широко посміхнулася, принижуючи мене одним поглядом. Поруч із нею я відчувала себе сірою мишею.

- Прийшла навідати Райлі. Як я могла кинути друга в біді? – спеціально зробила наголос на «друга» вона, очікуючи на мою реакцію.

Признаюсь, це зачепило мене, адже через це ми й посварилися з Райлі. Але чи готова я показувати слабкість при ній? Ні за що.

- Як смішно… Чомусь всі ми подумали, що це взагалі ТИ зробила.

- Що зробила? – вона поставила руки в боки й здивовано звела бровами.

- Нацькувала на нас копів. Це ж було так вигідно для тебе, — я підходила все ближче й ближче з кожним словом. – А тут вийшло трохи по-іншому. Забрали не мене, а твою ціль. Як шкода…

- Я нацькувала на вас копів? Що за маячня?!

- Маячня? Тоді чому до того часу в нас все було добре, поки не з’явилася ти?

- Випадковий збіг обставин, доля, фатум… Думай, що хочеш, – перелічила дівчина на пальцях. – Але це не я, тому що я приїхала лише заради Райлі.

- Гадаєш, він захоче бути з тобою після того, що ти скоїла?

- Ну не з тобою ж йому бути, — розсміялася дівчина. – І повір, я знаю, що він уже цього хоче.

Я кипіла всередині від злості, а та лише злорадно насміхалася. Повільно підійшла ближче, прошипівши мені просто в губи:

- Інакше, Райлі мене б не кликав і я б не приїхала сюди.

Хотіла накинутися на неї просто тут і зараз, але стримала себе й навіть не сіпнулася. Мене аж скосило від образи. Руки затерпли, стало важче дихати. Захотілося розплакатися й більше не повертатися сюди. Опанувавши цей стан, я гордо підняла підборіддя вверх й подивилася звисока, не опускаючи планки.

- Що? Правда очі коле? – продовжувала «давити» Олівія.

Ще чого… Хотіла відповісти, але не змогла почати, бо двері знову швидко відчинилися. Я зразу випрямилася й витріщила очі на Райлі, який йшов собі спокійно прямо. Позаду йшов коп, але хлопець навіть у наручниках не був. Невже прогрес?

Перш за все, він здивовано подивився на мене, але потім у його очах появилося щось ще… Щось таке, чого не можна описати словами. Райлі задоволено прошепотів:

- Меган…

Я закусила губу, щоб не вилаятися, а Олівія, здавалось, що стиснула зуби до скрипу від того, як на мене зреагував хлопець. Нашу «ідилію» на жаль чи на щастя порушив полісмен, який строго запитав у мене:

- Ви тут по якому питанню?

Сама вже забула за чим явилася сюди. Я мчалася, щоб поговорити з Райлі. Щоб розставити всі крапки над «і» й, переставши сваритися, діяти разом. Але після того, що я побачила тут… Уже не хочеться нічого змінювати.

- Ем… Я заходила, щоби взяти номер свого адвоката, бо забула записати. Пробачте, я вже піду… - придумала я найтупішу "відмазку" й на п’ятках обернулася, щоб піти, але Райлі в один момент опинився біля мене.

Взяв міцно за зап’ястя й розвернув до себе. Не втрачаючи часу, швидко промовив:

- Меган, не бреши мені…

Хлопець не встиг договорити, як його вже схопили за плечі й відтягнули від мене. Я доторкнулася до того місця, де він тримався й почула ще вслід:

- Поговорімо… Будь ласка!

Від нього рідко можна почути прохання. Хоча, це скоріш звучало вже, як благання. Це й вбило в мені мою гордість, і я викрикнула:

- Так, я прийшла поговорити з ним, якщо дозволите.