10

- Тобто? Просто зараз? Я не знаю… - сказала я, нервово оглядаючись по сторонах.

- Так. А ти не вдома?

- Ні, не вдома, прийшла до мами, але якщо це терміново, то я зараз викличу таксі й приїду.

- Я можу тебе забрати, — запропонував Тревор. – Тільки напиши мені адресу, в якій саме ти лікарні. Добре?

Вдихнувши на повні груди, я опанувала свої нерви та погодилася, адже кращого варіанту в мене не було.

- Добре…

- Скоро буду, — промовив він й скинув виклик.

Я зробила так, як просив Тревор і повернулася до маминої палати. Рідна й досі мирно спала. Можливо це й на краще, бо розмови з нею після неочікуваної новини Тревора, я точно б не витримала. Підійшла до мами й акуратно поцілувала її в щічку, а потім тихенько взяла сумку з крісла, крокуючи до виходу.

- Я ще прийду, мамусь. Обіцяю, — прошепотіла я, зачиняючи двері за собою.

Вибігла на вулицю, очікуючи на хлопця. Чекати довелося недовго: неподалік я побачила його машину й вибігла назустріч. Ох, я думала в той час лише про одне – тільки щоб нічого серйозного…

- Як ти? Як мама? – запитав Тревор, коли я сіла в автомобіль.

- Нормально. Вона весь час спала, поки я була в неї. Так шкода... – відповіла я, пристібаючи ремінь. – Що там із Кайденом?

- Він щось знає, але нічого не хоче говорити. Його посадили під варту.

- Що? Його та Райлі не відпустять на свободу до суду?

- Не знаю, Мег. Думаю, що на зустрічі нам все розкажуть. Там має бути батько, він розбереться…

Це мене зовсім не заспокоїло. Мабуть, вперше мені стало шкода не тільки й Райлі, а й Кайдена. Хоч він рідкісний мудак та все одно я вірю, що в цьому хлопець не замішаний. Це було б дуже легко сперти все на Кайдена та Райлі. А вбивства виконані занадто… Хитро.

Зайшовши всередину відділку з Тревором, я побачила Наталі й Ніколь, які стояли разом й обговорювали щось. Я покрокувала до них якраз тоді, коли вони помітили мене, а хлопець пішов за мною.

- Меган! Треворе! Нас не пускають до хлопців, що за фігня? – викрикнула Ніколь, підійшовши мені назустріч і схопивши мене за плечі. – Зробіть що-небудь! На яких підставах їх тримають тут, як в’язнів?

- Заспокойся, будь ласка, — Тревор, так само як і вона мене, схопив її за лікоть й вже спокійніше продовжив: - Ми все з’ясуємо рано чи пізно. А зараз, будь ласка, без зайвої паніки, пройдімо всі в кабінет.

Промовивши це, Тревор пішов уперед, а ми з дівчатами тихенько покрокували ззаду. Я легенько поплескала Ніккі по плечу, щоби підбадьорити, вона у відповідь кивнула. Нат продовжувала мовчати. Треба якось виправити це, адже ця тиша мене напружує.

- Наталі, а де Алекс?

Дівчина знизила плечима, здивовано глянувши на мене.

- Звідки я можу знати? Ти ж їхала з ним раніше.

- Він сказав, що якщо будуть якісь новини, то набере мене. Але я так і не дочекалася його дзвінка, — сказала я, навіть не підозрюючи про те, що буде далі.

Добравшись до кабінету, Тревор відчинив перед нами двері, пропускаючи нас всередину першими. Я зайшла швидше всіх і побачила, як навпроти містера Блейка, який давно нас чекав, сидить й Алекс. Хлопець усміхнувся мені, а я витріщилася на нього й не знала, що спитати.

- Доброго вечора, вибачте за таку квапливість, але чим швидше ви сядете – тим швидше ми розпочнемо й закінчимо, – промовив містер Блейк.

Я послухалася й впевнено сіла навпроти містера Блейка, дівчата біля мене, а Тревор біля батька.

- Отже, як ви вже знаєте – Кайдена Скотта привезли сюди. Говорити з нами він відмовляється, а нам потрібно про щось говорити в суді, – розмірковував чоловік, а ми всі уважно слухали, щоб не пропустити нічого важливого. – Перше засідання призначено на наступний вівторок, що означає те, що залишився лише тиждень. А в нас досі ні однієї зачіпки…

- Як ми можемо когось підозрювати, якщо, по-перше, Ерік Харт загинув через передозування, а отже це лише його провина, а з Дженніфер Гардінг ми взагалі нічого спільного не маємо, — сказала впевнено Ніколь, бурхливо жестикулюючи руками.

Я хотіла втрутитися, але Тревор зробив це замість мене:

- Та невже? Тобто ви ніколи не збиралися разом?

- Це було давно, Блейк. Після того ми взагалі не спілкувалися з цією тварюкою.

Це звучало доволі грубо. Я обернулася до Ніколь й вигнула брову, сердито глянувши на неї. Вона зразу зрозуміла, чому я так відреагувала, й додала:

- Нічого особистого, Меган. Просто я кажу правду. Для цього ж ми зібралися тут, хіба ні?

- Добре… - розгублено сказав містер Блейк, обмірковуючи те, що сказати далі після репліки Ніколь. – Меган, а що відомо тобі?

Всі покосилися на мене і від цього стало аж незручно. Я й гадки не мала з ким Дженні ворогувала!

- Якби ж я щось знала… Моя сестра ніколи нічого мені не розповідала.

- І ти нічого не помічала?

- Ні! – впевнено сказала я. – Якби я знала – сказала б про це в перший день.