12

Прокинулася зранку від шуму зливи за вікном. Уже десь зо хвилин десять дивилася, не відриваючи погляду туди, де капельки швидко повзуть вниз, переганяючи одна одну. Не поспішаючи, піднялася з ліжка, ліниво потягнулася й пішла у ванну. Треба привести себе в порядок, поки ще маю трохи часу до того, як за мною під’їде Тревор.

Остаточно прокинувшись під теплими струменями води, я обмоталася великим рушником та підійшла до коробок, які стояли біля шафи, щоб вибрати одяг.

- Чорт, як це незручно жити «на коробках», - простогнала я, перекладаючи декілька речей у шафу, щоб не заважали.

Одягнувши першу чорну спідницю, яку схопила, і білий светр, я спустилася на низ, щоб перекусити щось або принаймні взяти з собою. Проходячи повз вітальню, мене помітив тато й крикнув мені:

- Меган, підійди, будь ласка.

Ну чому він ще не спить? Чому йому так хочеться зачепити мене з самого ранку?

Я втомлено закотила очі й стиснувши кулаки, пішла до вітальні. Стала навпроти нього, склавши руки на поясі й прямо сказала:

- Щось термінове? Я спішу на пари.

- Я дізнався, що ти вчора була в матері. Чому ти мені не сказала? – запитав засмучено він.

Ох, це надовго…

Вдихнувши, я підійшла до крісла навпроти нього й сіла нога на ногу.

- Пробач, я забула попередити…

- Останнім часом я взагалі не впізнаю тебе, Меган, — продовжив тато навіть не дослухавши мене. – Що з тобою відбувається?

- Тато, це все складно пояснити, — повільно сказала я.

У мене спітніли долоні від страху. Я витерла їх об спідницю і продовжила:

- Останнім часом я дуже багато думаю, але нічого суттєвого не роблю. Хочу щось змінити, але у мене ніяк не виходить. Це жахливе відчуття, тато, і ти його ніколи не зрозумієш. Але я прошу хоча би довіряти мені.

Батько вперше співчутливо глянув на мене. Ніби й розлючений на мене так, що гірше бути не може, але й ніби жаліє мене. Це важко пояснити простими словами.

- Але тоді й ти вір мені, Мег, що ми з мамою хочемо для тебе якнайкраще, — промовив мені рідний й знову почав за своє. – І ми не змінили свою думку про те, що нам потрібно переїхати до Канади.

Я зрозуміло кивнула, але й додала:

- Невже ви сподіваєтеся, що там буде краще?

- Не знаю, — відповів чесно він, що я аж здивувалася. – Але варто спробувати, тому що таке місто, як Лос-Анджелес – руйнує нас із мамою від горя.

Різко піднявшись з крісла, я сіла біля тата на дивані й взяла його за руку. Він підняв на мене жалісний погляд, і я ледь стримала сльози. Але я мушу триматися заради них.

- А якщо таке місто, як Лос-Анджелес – мій порятунок?

Тато здивовано глянув на мене.

- Що ти маєш на увазі?

- Я не мала ніякого особистого життя в Торонто. У мене не було нікого, крім сім’ї. А тут змінилося все. У мене є друзі, які справді люблять мене…

- Хіба ці люди друзі тобі? Вони погані! – запевнював він, а я негативно махала головою.

- Можливо, на перший погляд, так здається, але коли ти пізнаєш їх ближче… Ти розумієш, що десь там, у глибині душі, вони чудові люди, які завжди допоможуть й врятують. Я знаю про що говорю, батьку.

- Я вірю тобі, Меган, — сказав заповітні слова рідний, які я так давно хотіла почути. – Але все одно благаю, будь обережною. Ти в нас одна...

- Обіцяю, — радісно промовила я й на радощах обійняла батька.

Він пригорнув мене до себе, поцілував у маківку й погладив.

Так виглядає щастя й полегшення. Я вже й забула, коли ось так говорила з кимось із батьків. По-справжньому, чесно й відкрито. Так, як і на мою думку, має говорити тато з донькою.

Почувся сигнал машини з двору. Ми з татом переглянулися.

- За мною приїхав Тревор, мені пора на пари.

- Гаразд, успіхів, — він спробував посміхнутися, щоби підбадьорити мене.

Я поцілувала його на прощання й забувши про сніданок, побігла до хлопця. Він чекав мене біля машини, відчиняючи дверцята переді мною.

- Доброго ранку, мила. Як спалося?

- Доброго, — усміхнулася я, слухняно сідаючи всередину. – Добре, але мало.

- Розумію, — розсміявся хлопець. – Які плани на сьогодні?

- Хочу нарешті піти поговорити з друзями Дженніфер. Сподіваюся, хоча б щось дізнатися. А що там із Кайденом?

- Він досі мовчить. Каже, що нічого не знає.

- Я маю план щодо нього, — сказала я, дивлячись у дзеркало, паралельно малюючи губи блиском. Тревор зацікавлено знизив бровою. – З ним поговорить Нат, а якщо ні, то я спробую переконати Лілі в тому, щоб вона взяла це на себе.

- Ти помирилася з нею? – запитав він, а я сумно захитала головою.

- Ні… Але якщо вона хоче витягнути Райлі, то мусить допомогти нам.