13

- Треворе! Почекай, не тікай від мене! – кричала я хлопцю вслід.

Змогла наздогнати його аж тоді, коли вилетіла із відділку. Схопила за руку і стала до нього обличчям. Хлопець явно не хотів зупинятися, але я наполягла:

- Чому ти знову тікаєш від мене?

Він видав наглий нервовий смішок, відповідаючи:

- А я мав залишитися й продовжити дивитися за вами?

- Ні, але… - сказала я, все одно зрозумівши, що виправдовуватися немає сенсу. – Я хотіла все розповісти…

- «Хотіла»? Коли ти хотіла мені сказати про те, що ви разом? За день, тиждень, місяць, рік? Коли?! – викрикнув на мене Тревор, а я витріщила на нього свої очі.

- Разом? Треворе, ми ніколи не були разом.

Ми обоє завмерли, не знаючи, що казати далі. Хлопець жадібно вдихав повітря й відкривав рота, щоби щось промовити, але в нього не вистачало слів для цього. Я прикрила очі від сорому, змушуючи його:

- Скажи хоча б слово, будь ласка.

- Я не знаю, що ти хочеш почути, Меган. Ти думаєш, що я удам, що не бачив, як ви торкаєтеся одне одного?!

У його словах відчувалася біль. Здавалося, що він навіть би пустив сльозу, якби побачив щось «більше».

- Але і я не буду виправдовуватися перед тобою, — я захитала головою.

- Мені цього й не потрібно. Мені потрібна правда, — сказав він, підійшовши ближче вдивляючись мені у вічі. – Скажи мені, Меган, чи було між вами щось більше?

Ну от і все – це кінець. Я знала, що рано чи пізно цей момент настане, але щоб ось так різко? Різко вдихнула на повні груди й на видиху прошепотіла:

- У нас було все…

- Що?! – перепитав голосно Тревор, ніби знущаючись.

- У нас було все! – так само голосно викрикнула я, щоб він нарешті це почув.

Тревор замовк від неочікуваності, а я від шоку. Це було занадто різко, але, чорт, нарешті я відчула це полегшення на душі. А ось хлопець довго мовчав, «переварюючи» інформацію. Спочатку опустив погляд донизу, а потім скрізь пелену дивився на мене стиснувши щелепу.

- Я повірити не можу… - він схопився за волосся, відійшовши вбік. – Як ти могла так вчинити?

- Як я могла так вчинити? Як міг вчинити ти! Ти поїхав у Англію, забув? А Райлі взяв мене з собою в Лас-Вегас. Відчуваєш різницю?

- Ага. Взяв, щоб скористатися тобою.

Було важко повірити в те, що він може казати мені таке в обличчя. Я стиснула кулаки від тої злості, яка потрохи росла в мені:

- Заспокойся, Треворе. Ти й гадки не маєш, що було в Лас-Вегасі насправді.

Я вже ледь стримувала себе, але те, що він сказав наступним – взагалі шокувало мене:

- А це ще не все?! Ще не вистачає того, щоб ти сказала, що вживала алкоголь й наркотики разом із ними.

Хлопець глянув на мене так, ніби кинув останню фразу жартівливо, але коли побачив всю серйозність на моєму обличчі, то...

- Тільки не кажи мені…

- Таке також було, але Райлі про це нічого не знав спочатку. Я зверталася за цим до Кайдена.

Я хотіла договорити, але мене налякав істеричний сміх Тревора. Звела бровою, склавши руки на грудях і очікуючи чогось ще з його сторони.

- О боже... У мене немає слів, я просто шокований, Меган! – хлопець втомлено протер очі. – На кого ти перетворилася, коли поїхала з Райлі? Ти стала такою, як і вся його колишня маса…

- Ей! Ти не вважаєш, що переходиш всі дозволені кордони?! – запитала шоковано я, вже ледь стримуючи себе від гніву.

- Добре, що Райлі Деймонду було дозволено перейти їх. І я не тільки за слова кажу, хіба не так? – прошипів хлопець мені в обличчя, з відразою роздивляючись мене і вверх, і вниз.

Це стало останньою каплею і я замахнулася, давши йому смачний ляпас по щоці. Тревор зашипів, різко відступивши від мене назад. Він, скривившись, доторкнувся до того місця, яке вже помітно почервоніло. Це не зупинило мене, я підійшла ближче й сказала йому просто в очі, приховуючи весь той біль, який колов мене десь в душі:

- Я не дозволю тобі так говорити зі мною, зрозумів? Повірити не можу, що ти тепер такої думки про мене…

- Меган, — Тревор відповів уже спокійніше й намагався взяти мене за руку, але я швидко відскочила.

- Тільки що ти показав свою істинну натуру. І мені так прикро, адже заради тебе, Треворе, я готова була забути всі свої минулі образи й почати все спочатку, але зараз…

- Мег, я погарячкував, — промовив жалісно він, ніби тільки зараз зрозумівши, що накоїв.

- Облиш мене, — відмахнулася ще раз, коли хлопець зробив ще одну спробу підійти та крізь сльози відповіла: – Якщо в тебе залишилася хоча б крапля поваги до мене — ти зараз підеш, щоб я забула весь цей жах, який почула й сам задумаєшся над тим, що викрикав раніше.

Я різко обернулася з великим бажанням більше не бачити його, і повернулася до відділку. Мої тремтячі ноги ледь довели мене до вбиральні. Зачинивши двері за собою, я схоже навіть дихати перестала, коли прислухувалася до крапель води з-під крана, які голосно вдарялися об раковину. Я підійшла до неї й сперлася, не наважуючись підняти очі вверх, щоб глянути в дзеркало.