19

Дорогий щоденнику,
Завтра суд! Одна моя частина хоч вже готова йти боротися за справедливість. Друга – боїться ризикувати, боїться отримати поразку, боїться, що в неї заберуть свободу.
Але чого б нам боятися, правда? Все йде в правильному порядку…

- Меган! – відволік мене від запису шепіт Лілі, яка потрусила мене за руку.

Зараз ми сидимо на нудній лекції в одного з найпротивніших викладачів, який прийшов на заміну нашої викладачки, тому я вирішила не витрачати час, а зайнятися чимось корисним. Моя подруга також скучала і не змогла найти кращого варіанту, ніж пліткувати зі мною.

- Що? – перевела погляд на неї я, прикривши свій новостворений запис рукою.

Лілі здивовано звела гостру брову вгору, помітивши мою дію, але не зациклилася на цьому. Скоріш за все, у неї є інформація цікавіше:

- Як ти думаєш, мене сьогодні пустять у відділок побачити хлопців?

Я насупилася, почувши її питання. Оглянулася на те, чи не дивиться на нас викладач, і коли побачила «зелене світло» на обговорення, підсунулася до дівчини ближче, шепочучи у відповідь:

- Звісно, що ні. Завтра ж суд. А для чого тобі сьогодні до них?

Знизивши плечима, Лілс взяла смартфон до рук, на якому постійно висвічувався екран, сповіщаючи про нове смс. Вона скривилася, прочитавши швидко щось і знову повернулася до мене.

- Я писала Тревору раніше, і він щойно відповів те саме, що й ти, - відповіла якось замислено та. – Хотіла побачити їх перед судом ще раз. Хто зна, що буде далі…

- Ох, ти знову за своє… - прошепотіла я, втомлено лягаючи на парту.

- Ні, це не означає, що я чогось боюся, але, Мег… У мене якесь неприємне чуття. Ніби щось піде не так.

Почувши це, я напружено підвелася на ліктях, поглянувши на подругу. Страшно стало від того, що Лілі нагадала мені цим мою ситуацію, яка є абсолютно ідентичною. Я постійно відчуваю, що щось має відбутися і чую якийсь підступ. А якщо це якийсь знак?

Та ну ні, якась дурня... Цей стан можна пояснити тим, що ми обоє хвилюємося і в голову лізуть погані думки.

 - Лілі, не загадуймо наперед, гаразд? Нам потрібно зараз сфокусуватися на парах і на тому, що будемо говорити в суді. Думай про хороше, бо думки часто реалізуються.

- Я в курсі, але це так важко... - нудно відповіла дівчина, знову вткнувшись у телефон.

Я теж відвернулася і продовжила писати:

А ще на мене чекає серйозна розмова з Тревором і Райлі. Скоріш за все, я вже вирішила, кого виберу. Хіба що станеться щось дуже-дуже важливе, що змусить мене ще раз розглянути своє рішення…

Боковим зором помітила, як подруга зазирає до мене в руки, де я власне й пишу.

- Що? – запитала я, знову прикрившись, і вона відповіла мені тим же:

- Що це? – зацікавлено промовила вона, жестом показуючи на мої руки, які ховали книгу.

Та ну… Я раніше нікому ніколи не говорила про свій щоденник. Чи варто зараз про все «розщебетати» Лілі?

- Ем, я... Я пишу в цьому блокноті свої особисті нотатки, - відкрутилась я, впевнено дивлячись на подругу.

Це єдина більш-менш адекватна ідея, яка раптово прийшла мені в голову. Лілі недовірливо хмикнула і перепитала:

- Особисті нотатки кажеш?

- Так... - розгублено знизила плечима, непомітно перегортаючи щоденник на останні сторінки, де я записувала якісь нотатки для п‘єси.

А це ідея! Я впевнено розгорнула вже наперед визначену мною сторінку в кінці й поставила перед нею, продовжуючи:

- Це для моєї п‘єси. Мені задав її містер Моррісон, щоби я змогла витягнути бали для повернення стипендії, пам’ятаєш?

- Я думала там щось цікавіше, - відповіла подруга, скривившись.

Схоже повірила. Я полегшено видихнула, доповнюючи:

- Ти вже не хочеш прочитати?

- Просто нотатки - це нудно. Краще дочекаюся вже готової п‘єси. Хто зна, може ти станеш новим Шекспіром 21 століття, якого теж так сильно буде любити Райлі? - хитро підморгнула Лілі мені.

Я зразу захотіла відповісти, але нас двох помітив викладач і різко опинився біля нас, збиваючи мене з думки.

- Міс... - розлючено сказав він, схилившись наді мною.

- Гардінг, - продовжила я, дивлячись на нього.

Увесь потік зацікавлено перевів очі з лектора на нас.

- Ах, то ви Міс Гардінг... Я чув про ваші досягнення у першому семестрі.

Говорив противно писклявим голосом старий, повільно витираючи лінзи в окулярах. Лілі біля мене, здається, аж дихати перестала, в очікуванні на його відповідь.

- Але зараз я бачу зовсім протилежне. Ви зриваєте мені лекцію, що взагалі неприпустимо для студентки такого рівня, як ви.

Що? Такого рівня, як я?

- Тому, будь ласка, покиньте мою пару, - шокував він мене.

Я здивовано покліпала очима, запитавши?