24

- А куди поділася Нат?

Я підійшла до Лілі, щоби допомогти застелити плед на дивані.

- Ми ще вчора викликали їй таксі, - нахмурилася дівчина, зводячи брови. – Ти хіба не пам’ятаєш?

- Ні… - я взялася за голову. – Мені потрібно було менше пити.

- Ти просто зі мною раніше не жила.

Вона підморгнула мені, а я докучливо махнула рукою.

Прибирати наш вчорашній безлад було не так то легко. Позбиравши все у пакети, ми віднесли їх до найближчих сміттєвих баків та повернулися додому. Втомлені, ми розійшлися по кімнатах. Я тільки впала на ліжко, як мій телефон подав сигнал.

Мене вже почало нудити від цього звуку, так часто до мене дзвонять.

Я перевернулася на іншу сторону, сподіваючись на те, що мені перестануть набирати, але телефон ніяк не стихав. Позіхнувши, я здалася і потягнулася за телефоном.

- Привіт, Мег. Як перша ніч у новій квартирі?

- Тревор, - почула його голос я й аж піднялася з ліжка. - Усе чудово, дякую.

- Я радий, - відповів він. - Батьки ще не дзвонили?

- Мама залишила смс, що вони перетнули кордон. Ще декілька годин, і вони будуть у Торонто.

- Добре... Сьогодні у тебе є якісь плани? Я думав запросити тебе кудись на вечерю. Що скажеш?

Я запнулася, закусивши палець. По його голосу було чути, що у нього сьогодні гарний настрій. І як при цьому мені легко натякнути на те, що Тревор трішки запізнився з такою пропозицією?

- Е-е-е, пробач, але в мене є деякі справи.

Незручна тиша у слухавці. Глухий шум зі сторони Тревора. Ще декілька секунд мовчанки, і далі невпевнене:

- Я розумію. Тоді, в інший раз?

Я видихнула спокійно. Звісно, я розуміла, що він засмутився, але ніяк не могла завадити цьому.

- Звісно. Завтра будеш на парах?

- Так, - відповів уже веселіше хлопець. – Побачимося там?

- Думаю, так, - я глянула на циферблат і зрозуміла, що мені пора одягатися. – Напишу тобі.

- Добре, гарного вечора тобі, Мег.

- І тобі.

Повільно опустила телефон від обличчя, трохи сумуючи від тієї думки, що відмовила Тревору.  Але з іншого боку – я обіцяла Райлі, і не можу зараз подзвонити сказати, що різко плани помінялися.

Чи можу, але не хочу? Ох...

Я відкинула всі ці думки у сторону і пішла збиратися. Мій вибір впав на базову чорну сукню, яка підійде для всіх заходів у житті, та маленьку шпильку. Це ж не побачення, щоби пишно одягатися. Чи все-таки побачення?

О, Господи…

Руки тремтіли все більше й більше, коли наближалася та година, у котрій мені знадобилося б виходити. Я захопила маленьку сумочку з собою і вийшла з кімнати. Все б нічого, якби я не зупинилася, побачивши Лілі навпроти телевізора у вітальні. До того вона незрозуміло перемикала кнопки на пульті, а зараз, помітивши мене, кинула пристрій у сторону.

І як тепер пояснити їй, куди це я йду сама, ще й на ніч?

- Ого, ти куди така нарядна йдеш?

І водночас я, яка не думала, що дане плаття є чимось «нарядним». Схоже, помилилася.

Я міцно стиснула кінець спідниці від нервів, підійшовши до неї ближче. Вона посунулася, а я змогла сісти біля дівчини на дивані.

- Мене покликав на зустріч твій брат.

Здавалося, що часто мені дуже не вистачало прямолінійності, але в точно не в цій ситуації. Я зрозуміла це, коли Лілі ледь рота не розкрила від здивування.

- Райлі покликав тебе на побачення? – радісно запищала вона, зразу закусивши губи, коли я суворо глянула на неї, щоби дівчина так голосно не реагувала.

- Так, саме він, але ні, не на побачення. Ми маємо дещо обговорити, це стосується справи. 

Почувши це, подруга прицмокнула губами, і ледь змогла приховати задоволену усмішку. Точніше, взагалі не могла її приховати.

- Ясно-ясно. Я так зрозуміла, що тебе сьогодні можна не чекати.

З нею нереально говорити на серйозні теми! Я легенько штовхнула її вбік, захитавши головою, і відійшла попити води на кухню. Лілі перевернулася на дивані й, спершись об стінку дивана, запитала у мене:

- Він заїде за тобою?

- Ні, я раніше попередила його, що приїду сама. Боюся, що якщо поїду з ним, то наша розмова закінчиться занадто швидко, - знизила плечима я, зробивши ковток води. – Добре, мені час.

Сказала це, і навіть не дослухавши якийсь жартівливий коментар Ліліан, пішла вниз, де на мене вже чекало таксі.

Під час дороги, я встигла десять разів передумати їхати до нього, адже хвилювання було нестерпним. Але хіба ж я не цього хотіла весь час? Між нами занадто багато питань, яких не можна залишити без відповіді. Тому це, мабуть, єдина прекрасна нагода, перед тим місивом, яке чекає на нас далі.

Крок, крок… Ще один крок. Я вдихнула повітря, оглядаючи цифру квартири Райлі, не наважуючись постукати. А ще донедавна думала, що більше ніколи не повернуся сюди.