4

До вечора я сиділа за уроками та паралельно читала ті книги, які взяла в бібліотеці. Годинник показував дев'яту вечора. Батьки подзвонили, що затримаються на роботі, а ось де Дженніфер не знав ніхто. Раптом хтось грюкнув дверима. Я піднялася з ліжка і вийшла в коридор. Біля вхідних дверей стояла Дженні.

- О, привіт. Батьків немає вдома? – запитала вона, знімаючи свої туфлі.

- Ні, вони прийдуть пізніше, — виснажено відповіла я.

- Ти вечеряла? – Дженні зайшла на кухню, а я за нею.

- Не хочу, я тільки випила кави… Ти сьогодні пізно, щось сталося?

- Все нормально. Курси перенесли на годину пізніше. А потім ми з друзями поїхали на порт. Потусили й поїхали додому. Я теж вип'ю тільки кави.

- До речі, Дженні, я хотіла спитати, — з обережністю запитала я сестру й сіла навпроти неї, — Ти знаєш Райлі Деймонда? - Дженні мало не захлинулася своєю кавою і здивовано подивилася на мене.

- А чому ти питаєш? – відкашлявшись запитала вона мене.

- Просто з цікавості… Це брат моєї подруги в університеті. Сьогодні ми з ним познайомились і він передавав тобі палкий привіт, – промовила я. Дженні задумалась і ще довго не відповідала, але потім:

- Скажу тобі лише одне, сестричко. Тримайся від нього подалі. Він не той, за кого себе видає, — сказала розлючено вона і, помивши кружку, вийшла з кухні, гримнувши дверима.

Що це тільки що було? Дженні стала сама не своя. Я в здивованому вигляді сиділа на кухні та не розуміла, що тільки що відбулось. Чому вона так відреагувала? Що їх обох зв'язує? Я хочу це дізнатись. І дізнаюсь.

Дорогий щоденнику!
Дні летіли одні за одним. Щодня я ходила на пари, вчилася, зближувалася з Лілі. Все-таки, добре, що я зустріла її. Без неї університет був би занадто нудним. З Райлі ми рідко бачилися з того моменту, як їхали в машині. А як зустрічалися, перемовлялися лише одним «привіт». Як би я не хотіла щось дізнатися в Дженні про нього, вона зразу переводила тему або ж виходила з кімнати. Я обіцяю, рано чи пізно я знайду всі скелети у шафі сестри та Райлі.
А зараз спішу на пари. Першокурсникам сьогодні, нарешті, роздадуть ролі для новорічного виступу. Це буде моя перша роль, і я так хочу, щоб мені дали роль головної героїні. Побажай мені удачі!

Я заховала щоденник під ліжко і попрямувала у ванну. Прийняла душ, тепло одяглась. У Лос-Анджелесі останнім часом ідеальна погода. Взяла свій портфель і зачинила двері кімнати за собою. Дженні мене вже, мабуть, чекає. Я спустилася у вітальню. Мама сиділа на дивані, читаючи свіжу газету й попиваючи щойно зварену каву.

- Добрий ранок, — сказала я мамі, забираючи свої підручники зі столу.

- Добрий ранок, сонечко. Я думала, ти з Дженні поїдеш.

- Ем, я з нею і їду…

- Але Дженні поїхала ще десять хвилин тому, — відповіла незрозуміло мама.

- Чорт, ну Дженні… Я ж її попереджала, — відповіла я та сіла біля мами, — А тато також поїхав на роботу?

Мама повільно кивнула мені та сказала:

- Може залишишся сьогодні вдома?

- Ні, я мушу сьогодні бути в універі. Я піду на автобус. Зупинка не дуже й то далеко, — відповіла я і, поцілувавши маму, вийшла в коридор, взула кросівки й натягла легеньку куртку з капюшоном.

Подивилася на себе в дзеркало. Макіяж ніби в нормі. Взяла в руки ключі й вийшла з будинку по сходах. Тільки зачинила за собою вхідні двері, почалася злива. Повернулася по парасолю.

- Меган Гардінг, твоє життя повно катастроф, — сказала я сама до себе, зав’язуючи на голові кінський хвіст, і розкрила парасолю.

Через десять хвилин я вже дійшла до зупинки й сіла в автобус. Достала свої навушники і включила музику. Увечері мене чекає серйозна розмова з Дженніфер, а якщо вона знову мене проігнорує, то я просто заховаю її ключі від машини, й завтра вона буде добиратися до університету таким самим методом, як і я. Ще через двадцять хвилин я вже добігла до університету, і мій одяг був повністю вогкий. Навіть парасоля не допомогла. Усе волосся, яке я випрямляла, закрутилось у неакуратні локони, нагадуючи вигляд, яке воно є зранку після сну.

- Меган, де ти в біса ходиш? – кричав через весь коридор знайомий голос. Лілі.

- Привіт, — відповіла я, — Сьогодні я добиралася одна на автобусі.

- Воно й видно. Вигляд у тебе не дуже, — співчутливо оглянула вона мене. — Ходімо у вбиральню, трохи приведеш себе в порядок.

Лілі взяла мене за руку і повела по коридорі. На щастя, у такому вигляді мене бачило не багато людей, і ми успішно зайшли у вбиральню. Подруга дістала серветки, і я стерла свій макіяж, який малювала зранку, і Лілі подала мені туш, щоб я намалювала очі заново. Зробивши це, я розв’язала своє вологе волосся і залишила його розплетеним, щоб висохло.

- Ти як баранчик Шон, — посміялася з мене подруга, а я лише закотила на це очі, — Та ні, насправді тобі гарно з такими локонами.

Тут заграла мелодія на моєму телефоні, який сповіщав, що через п’ять хвилин почнеться пара, і ми з Лілі направилися до авдиторії. Коли ми сіли на наші місця, нам не прийшлося довго чекати професора, адже він зайшов майже за нами.

- Увага всім першокурсникам! Як ви вже знаєте, як факультет театрального мистецтва, ми готуємо різдвяну виставу. Розподіляти ролі між вами буду я і шановний декан нашого факультету, і ваша роль буде залежати від вашої успішності в навчанні. Результати ви отримаєте наприкінці дня. А зараз приступімо до заняття з акторської речі. Нам потрібно було потренуватися на… - говорив весь цей час професор, але Лілі перебила його.