19

- Хей, мам, тато, — промовила, спустившись до батьків у вітальню. Вони занепокоєно подивились на мене:

- Як ти, Мег?

- Вже краще, дякую. Пробачте мені за мою поведінку, — щиро промовила я, — я хочу попрощатись з вами нормально, а не сваритись перед вашою дорогою.

- Ой, доню. Ходи до нас, — сказала ніжно мама і я сіла біля них на диван і вони з татом міцно обійняли мене, — обіцяй, що не будеш більше плакати через такі дурниці. Ми ж скоро повернемось. І з тобою залишається Дженні.

- Так, я знаю. Коли ви виїжджаєте?

- Завтра зранку, — сказав тато і я засумувала. Так швидко…

- Це дійсно важливо так терміново їхати?

- На жаль… - сказав тато, погладжуючи мою голову, щоб заспокоїти.

- Я буду сумувати.

- І ми за тобою, золотко, — відповіла мама, обійнявши мене міцніше, — а тепер не сумуй. Краще поклич до нас Дженні й ми разом подивимось якісь фільм, окей?

- Окей, — погодилась я і побігла за сестрою нагору. Цілий вечір ми дивилися комедію і їли попкорн. Суто сімейний вечір. Навіть Дженні ні разу не огризнулась за вечір, а мило спілкувалась з батьками. Але вона вкрала в мене половину попкорну!...

Зранку, ми з сестрою вийшли проводжати батьків. Навіть погода не рада. Похмуро і прохолодно. Я накинула на себе капюшон і заховала долоні в рукави.

- Обіцяйте, що будете чемні! – викрикнула мама вже усоте і підійшла до нас, поки тато складав речі в машину таксі.

- Так, мам. Ми будемо чемні, — сказала ввічливо я, а Дженні закотила очі.

- Ну що ж... Пора прощатись, — крикнув тато і підійшов до мене. Я стримала свої сльози й обійняла його. Мама тим часом обійняла Дженні. Потім ми помінялись місцями.

- Ми завжди на зв’язку, якщо щось термінове. Наші емейли ви знаєте…

- Ну досить, мам. Таксі вже чекає, — відповіла нетерпеливо Дженні, я лише похмуро глянула в її бік.

- Так, дійсно. Бережіть себе, любі. Любимо вас.

Батьки сіли у машину і помахали руками. Я також помахала, а сестра боляче сіпнула мене за куртку й обернула до себе:

- Ну що, вітаю. Ти вперше залишаєшся сама на хазяйстві, — сказала радісно вона, поплескавши в долоні.

- Чому ти не рахуєш себе? Ти ж теж тут живеш.

- Я переїжджаю на місяць до Кайла. Ще вчора домовилась з ним, — відповіла байдуже вона, розглядаючи свої нігті, — чорт, треба записатись на манікюр сьогодні, поки не переїхала. Кайл не може побачити мене з такими нігтями.

Я лише здивовано кліпала очима, та коли Дженні зайшла в дім, рвонула за нею.

- Тобто? Не думаю, що батьки це б схвалили!

- Вони й не знають. І ти їм нічого не скажеш, якщо маєш хоч трохи розуму і поваги.

- Поваги до тебе чи до батьків? Дженні, це ж аморально! Якби батьки дізнались – вбили б.

- Меган, ми живемо в демократичній країні. Назвемо це «пробним шлюбом», ОК? Зрештою, тобі вісімнадцять. Мама вже одружилась в ці роки, а мені вже майже двадцять. Так що хто з нас аморальний? – сестра засміялась і закрила переді мною двері. З нею немає сенсу говорити зараз.

Пішла до своєї кімнати й голосно грюкнула дверима від злості. Телефон подавав звук з тумби біля ліжка. Я подивилась на екран. Довго не наважувалась підняти трубку, але вдихнувши, взяла:

- Так?

- Меган, я знаю, що ти розлючена на мене, але дай мені слово сказати! – промовила швидко Лілі на тому боці. – Пробач. Я не повинна була на тебе давити. Ми можемо поговорити?

- Добре, давай поговоримо. Зможеш через годинку прийти до мене? – запитала втомлено я і вляглась на ліжко.

- Звісно. Я буду! – радісно відповіла вона і кинула трубку. Я ще трохи полежала і пішла у душ. Треба привести себе у порядок.

Прийнявши душ, обмоталася рушником, а волосся так і залишила сушитись природним шляхом. Так воно висохне з легкими хвильками. Пшикнула пару разів термозахистом. Прекрасно. Почула дзвінок вхідних дверей. Вибігла з кімнати й побачила перед дверима Дженні, яка прийшла першою. Чорт! Вона відчинила двері й побачила там Лілі. Я стала позаду неї.

- Ем, Дженні. Це до мене.

- Привіт, Дженні, — сказала невпевнено Лілі. Дженні розлючено провела по ній поглядом.

- Деймонд… Яким вітром? – спитала вона, заклавши руки, а я наївно закотила очі.

- Це не твоє діло, — відповіла я швидше ніж Лілі й взяла її за руку, — Лілі прийшла до мене. Будь добра, не заважай нам.

Дженні не сказала ні слова, а я відвела Лілі до своєї кімнати та зачинила за нами двері.

- Ну і відьма! Як ти з нею взагалі живеш? – спитала та, падаючи на моє ліжко.

- І не питай. Її настрій мінливий як погода, — відповіла я і теж лягла біля неї.

- Мег, ти ще досі ображаєшся на мене?

- Якщо чесно то ні. Мені стало легше, коли я тобі виговорилась. Все нормально, — сказала полегшено я і Лілі повернулась до мене.