Драконова Казка

Розділ 2 Фейкова наречена


-    Я не хотіла, - не сміла підняти я очей. – Просто, так вийшло. 
Сивочолий чоловік, з колись гордою поставою та численними свідками минулих років на чолі, стомлено опустив голову на колись молоді, але все ще сильні руки. Час від часу я боязко шукала контакту з його очима, але сумління спиняло мене на пів дорозі. 
-    Я ж тобі добра бажаю, доню, - уже тихо промовив він. 
-    Я не знала, - бовкнула я, і лише тоді подумала. Він знову на мене поглянув, осудливо похитав головою:
-    Невже ти думаєш, що настільки йому сподобалась, що він тебе заміж покликав?
-    Ну, ні… - я ще хотіла додати, що це непорозуміння, але батько продовжив так і недослухавши.
-    Ідочко, я тебе дуже люблю, але у нас немає нічого, що могло б зацікавити цього молодого чоловіка …
-    Ірвіна, - автоматично поправила я, але як і «мій партнер» раніше, батько не вважав за потрібне взяти це до уваги.
-    … якби він просто приділяв би тобі увагу – я б так не хвилювався. Але коли мені говорять, що сьомий у черзі на трон герцог робить моїй донці пропозицію, а та, навіть, приданого нормального немає – це не просто насторожує, а навіює на не зовсім хороші висновки.
-    Тату! – скрикнула я, але мене знову ж не почули.
-    Ідо, будь реалісткою. У нас немає грошей, родовід давній, але нічого собою не являє, цінностей, якщо якісь колись і були – уже давно втрачені. Та й, - кивнув він в мою сторону, - якби сильно я тебе не любив, але неписаною красунею ти також не є. Тому …
-    Тату, - перебила я його і на цей раз успішно протараторила те, що давно хотіла сказати, - не знаю, що тобі наговорили слуги, але те, що якийсь невідомий в плащі, назвав мене нареченою Ірвіна ще ні про що не говорить. Так я підписала якийсь документ навіть не глянувши на нього, але про ТАКЕ він нічого не говорив. Давай почекаємо поки Ірвін не отямиться і тоді про все розпитаємося, - видихнула я.
-    Навіть не прочитавши? – не зводив з мене погляду батько. Він приїхав додому під ранок, коли погода трішки вгамувалась. Не знаю коли і як, але він вже знав про те, що цей невідомий друг Ірвіна назвав мене нареченою того, хто приходився сином, одної з відомих і шанованих сімей в нашому королівстві, який, до слова, ще і досі не прийшов до тями. І ось що мене чекало. Я стояла біля самий дверей батькового кабінету нервово перебираючи край свого светру. Батько замучено сидів за столом і не міг надивуватися в що я встряла і скільки помилок наробила. 
-    Тату, не хвилюйся…
-    Де він? – закричав.
-    Ірвін? – розгубилась я зважуючи чи варто в такому стані давати йому говорити з хворим.
-    Навіщо мені він? Документ де?
-    В Ірвіна.
-    А твій? Твоя копія?
Я заперечливо захитала головою. Ну, не пам’ятаю я щоб там ще одна копія була. Чи була? Я тоді в такому стані була, що могла таку деталь і пропустити.
-    Нехай, - важко опустився батько в своє крісло. – Я краще з ним поговорю, коли прокинеться. А зараз йди до нього і не відходь, доки він не зможе сам мені все пояснити.
Я ствердно закивала головою, даючи зрозуміти, що мені все ясно, але одна річ не давала мені спокою.
-    Татку, - нарешті наважилась я і побачивши, що він все ще мене слухає наважилась продовжити, - ти сказав сьомий в черзі на престол?
-    А ти не знала з ким угоду підписувала?
Я скривилася.
-    Ти можеш думати все, що завгодно, Сонечко, - втомлено пояснював він мені, - але Ірвіном кликати наважиться його тільки та, котра піде з ним під вінець. Ось що насправді лякає. Його повне імя герцог Грінфілдський маркіз Сасекський Арман Джуліан Ірвін фон Сілверстоун
Я з розумінням кивнула, але з цього всього ніщо крім титула герцога мені ні про що не говорила. Батько знову важко зітхнув і заходився мені роз’ясняти:
-    Він племінник короля. Сьомий у черзі на престол після двох синів короля принца Маркса та принца Луї, їхніх трьох дітей принців Томаса та Міраї та принцеси Ізабелли. Ну і, звісно, свого власного батька, якого до слова ніхто уже років так двадцять не бачив. Ходять слухи, що він помер і вихованням герцога займався сам король. Тепер ти розумієш?
Я кивнула. В якомусь трансі пообіцяла, повідомити батька, як тільки Ірвін прийде до себе, зачинила за собою двері і притулившись до них спиною безсило опустилась на підлогу. Сьомий у черзі після кого? Після свого батька, якого вже давно всі подумки поховали? Чи може після інфантильної принцеси Ізабелли, котра гуляє днями і ночами і, про яку ходять слухи, що вона помовлена з крон-принцом Малікії, невеличкої, зате надзвичайно сильної у військовому плані країни на захід від гір? Принца Томаса? Чи може малого Міраї? Їх також  в королівстві давно не бачили. Невідомо ні де вони, ні чим займаються.  Принц Луї же хворіє. Говорять він находиться при смерті. Принц Маркс, мав би носити титул крон-принца, але по якісь причині цього не робить і саме тут народилося чимало слухів. Якщо добре подумати його шанси на трон виглядають нереальними, але в країні уже давно почали ставити ставки на те, хто займе престол. Найбільша наша розвага ось уже більше ніж десять років. Усі кому не лінь обсмоктують кісточки королівській родині. І на фоні всього цього шанси Ірвін опинитися з десяти кілограмовою короною на голові і символами влади у руках вищі ніж у всіх відприсків королівського роду. І тут, мені справді стало страшно – та ніхто при своєму розумі не став би зі мною зв’язуватись. Нащо я йому? І що то за падіння було вночі? Такі рани не могли залишитись від простого валяння в багні, якою б страшна не була гроза. Та й Ірвін не чужинець – він виріс тут і прекрасно знає чим небезпечна така погода і що слід робити, а те що він зневажив усі правила і пустився в дорогу говорить тільки про серйозність ситуації. «Або про все-дозволеність», - озвалося моє друге я і я нервово розсміялася. Адже він міг усе це придумати, щоб просто розважитись. Адже він також один з королівського роду і хто сказав, що він хоч чимось від них відрізняється.  Я ж його зовсім не знаю.
Я так і не наважилась заглянути у вбогу сіру гостьову кімнату, де на якісь шматі поверх білої простінки спав герцог Грінфілдський Ірвін. Мені важко було признатись навіть самій собі, що я просто злякалась. Цілий день тинялася по дому і подумки дякувала предкам, що ніде не бачила Марі – значить вона з ним. Проте уже ближче до вечора батько сам мене знайшов.
-    На вечерю він спуститься? 
Я розгубилась і не знайшла підходящої відповіді. 
-    Здається я просив тебе не відходити від нашого гостя? Чи ти не чула?
-    Я… Марі вона, - згадала я про дівча.
-    Я відправив її до міста. Вона повернеться пізно вночі.
Я похолола, нервово заусміхалася і рвонула в інший кінець дому. Там що, нікого не було? Я залишила його одного? 
Перед самими дверима зупинилася, потренувалась в безтурботній посмішці, поправила і без того неслухняні локони і зайшла. «А якщо він проснувся і вже встиг по дому собі екскурсію зробити?» невідомо яку ціль переслідувало моє друге я, заставляючи щоки червоніти, а серце працювати ще важче. « Не в його стані», - заспокоїла я себе, але тільки-но опинилась в кімнаті – усе пішло прахом. Тоненькі пастельні штори з дрібненькими кораловими лілейками зовсім не допомагали від останніх променів сонця. Вікно наполовину було відчиненим і по кімнаті гуляв вітер, а на постелі нікого не було. Я кинулась до вікна, розпахнула його навстіж і перехилилась через раму. Це був перший поверх, але дім знаходився на узвиссі і до землі було метрів зо сім, адже саме з цієї столони розпочиналося провалля. Ніярі знаходилося в теплих обіймах Снігових Гір, які захищали нас від піщаних бур Заморря. Зате у нас були Грози. Одне з найстрашніших явищ усього королівства. Мій покійний дідо колись в дитинстві розповідав мені, що спершу людей повідомляли про наближення таких гроз. Тепер же це стало звичним явищем. Люди самі навчились визначати їх наближення. Тоді, в дитинстві, я думала: «Це ж значить колись таких гроз не було». Тепер це не мало уже ніякого значення. Під вікном було важко щось розгледіти, і я задумалась чи не пішов він шукати їжу. Рани ранами, але для їх одужання необхідно хоч щось їсти, а я залишила його тут одного на весь день. «А якби він помер?» - тихо нашіптував на вухо внутрішній голос і я раптом задумалась, що до появи Ірвіна моя совість мене ніколи не турбувала. 
Позаду почулися кроки, глухий удар, а тоді прокльони.
-    Ірвін? – я обернулася якраз вчасно щоб застати його з рушником на шиї, в одних штаних, адже, те що залишилось від сорочки Марі ще вчора зняла, потираючим ліву ногу від забиття. Це було якось так по домашньому, що в якийсь момент увесь мій дім немовби наповнився сонцем. А тоді воно закровоточило. Зробилося червоним і марево зникло. Повсюди на тілі Ірвіна були глибокі шрами. За добу вони набули більш-менш пристойного вигляду, але почервоніння не тільки не зникло, а й збільшилося. 
-    Давай оброблю, щоб зараження не було, - без задньої думки запропонувала я, але він лише запитально вигнув брови.
-    Та що ти не кажеш? Якби я чекав тебе Мел уже давно б відкинув кінці. Та що не так з цією кімнатою, - мало не вилаявся він в черговий раз напоровшись, в цей раз, на ліжко. Я пирснула зі сміху, але помітивши його суворий погляд стрималась. 
-    Можеш не стримуватись я не належу до леді, - вирішила поправити я його приймаючи до уваги, що можливість вилаятись мабуть полегшить біль від чергового забиття. 
-    Моя наречена, Мел, не може бути не леді, - самовдоволено посміхнувся він.
-    Я думала він обмовився, - кинулась я до нього з кулаками уже й забувши, як кілька годин тому мені прочитали цілу лекцію про родовід «мого»  Ірвіна.
-    Тихо, тихо, тихо – я ще хворий, як не як, - розсміявся він, і мені на мить здалося, що я стою край джерела з чистою кришталевою водою. Його сміх бринів так само як і цей струмок з мого видіння.
-    Тобі краще присісти, - знітилась я переводячи тему в інше русло.
-    А ще краще лягти, так? - він знову посміхався. – Але ти можеш навіть не надіятися – це не мій стиль. На тому світі відісплюсь. Покажеш мені свій дім? Упевнений це ще те задоволення.
Не була впевнена чи це був комплімент чи образа, але це надало мені сил для дій. Я просто штовхнула його на ліжко. Правда відразу ж пожаліла, бо він мало не вдарився об стіну, але це було лише дрібниця.
-    Я не дозволю тобі голим бігати по моєму домі і розглядати тут кожну шпаринку. 
-     Люблю суворих, - посміхнувся він і я просто вилетіла з кімнати. Його сміх ще довго було чути з-за замкнених дверей, але я направилась до батька. Ліки ліками, але одяг Ірвіна нікуди не годився, свого він не мав, або вночі загубив, а його друг просто як крізь землю провалився. На щастя на цей раз батько тільки розміявся. Я ховала очі і не знала як це сказати, а він тільки сміявся. Не так як Ірвін. Інакше. Його сміх пах вогнем з каміна темної ночі, добротою та теплом. Врешті я наважилась підвести погляд і через п’ять хвилин була в батьківській опочивальні. Татко кивнув мені на стару скриню, що стояла в найдальшому куті і була завалена різним непотребом.
-    В ній речі, які я носив в молодості. Вибери щось сама – слугам краще не довіряти турботу про нареченого.
-    Тату! – почервоніла я. – Це ж лише ненароком. Упевнена навіть якщо це і правда, то він, мабуть, так спеціально зробив, щоб подовше погуляти. У них же шлюби по домовленості створюють, - це було те, що я говорила сама собі. Батько лише посміхнувся.
-    Вибери там щось для нього. І ще одна моя тобі порада від старого люблячого, так би мовити, батька.
Я застигла над скринею. Батько стояв позаду, але я могла б заприсягтись, що бачу як тремтять від хвилювання його руки. Крім мене у нього більше нікого немає. 
-    Доню, - в словах забриніла туга, - раз він погодився допомогти тобі поступити в Академію і назвав нареченою – потурбуйся про нього.
Я озирнулась. Здивовано округлила очі:
-    Думала ти вважаєш, що герцог Грінфілдський вирішив мене використати і … - я навіть не знаю, щоб міг мені порадити батько, тому на мить я замовкла підбираючи слова, але він заперечливо захитав головою.
-    Люди просто так задля розваги не кидаються в ніч, коли навкруги панує нещадна гроза і тим більше не беруться допомагати таким як ми. Я справді боюся втратити тебе, але добре знаю чого ти хочеш – і це твій єдиний шанс. Дозволь я поправлюсь: Ірвін – твій єдиний шанс. Якщо вже ти ступила на цю слизьку стежинку – пізно вертатись, тому бережи його. Зроби так, - хитро посміхнувся він, - щоб він не зміг уявити без тебе свого життя. Навіть якщо не така гарна, і магії у тебе немає, про наше становище в суспільстві я вже мовчу, та це ще нічого не означає, правда.
Я кивнула і лише коли батько вийшов – відкрила скриню. Вибрала найкраще, що змогла знайти. Звертала увагу на все, а найголовніше, щоб хоч віддалено нагадувало ті, модні речі, які він носити звик. А потім притиснувши свій скарб до грудей всю дорогу придумувала, як буду переконувати вдягнути його усе це, тому нічого дивного в тому, що я почала саме з цього не було. 
-    А, це ти, Мел, - позіхнув він потягуючись на ліжку. В його рухах я помітила щось невловиме: непритаманну йому обережність. З моменту нашого знайомства Ірвінові була притаманна певна недбалість. Його мало обходило, що чи хто оточує його. Він міг горланити пісні, сміятися, кричати, фліртувати з дівчатами чи просто жестикулювати руками так, що всі навколо просто розбігались. Якщо подумати він ніколи на нікого не звертав уваги і поводився як справжній король. «І як ти могла цього не помітити?» - знову взялося за своє моє друге я. 
-    Ну, так що там у тебе? – небувало кинув він мені, немов би робив якусь милість і всі сумніви як рукою змило. 
-    Одінься і спускайся на вечерю, - зі злості кинула я на нього одяг і голосно грюкнула за собою дверима. Інколи він просто виводив мене з себе. Як тільки двері зачинилися я відразу ж пожаліла про свою поспішну реакцію, адже одна згадка про те хто він насправді і чим я йому зобов’язана вводила мене в транс. І як тут з ним говорити коли я постійно йому хамлю. Нічого дивного, що всі слуги та й, навіть, мій батько називають мене його нареченою. «Вартувало поговорити про це», - знову підкинуло ідею моє друге я. І мене раптово ніби кип’ятком облили: а звідки мені знати, що це «моє» друге я? Цей голос появився зовсім недавно. Порівняно. Коли ж?
Я подумки прокручувала свої спогади намагаючись згадати коли ж це було. На задньому плані своєї свідомості я ніби відчувала як воно схрестило руки на грудях і чекає моїх висновків.
«Ну, як мінімум рік», - напрошувався висновок. Та ще один: раніше цього внутрішнього голосу точно не було. Я добре це пам’ятаю. 
«Тоді хто ти?» - подумки запитала я його. І відразу ж назвала себе ідіоткою, за те, що спілкуюся та підозрюю уже сама себе. Та за хвилину він відповів:  « А хіба це має якесь значення? Чи я колись тобі щось погане порадив?»
Мене облило холодним потом, колінка затрусилися, руки судорожно то зжималися то навпаки розпрямлялися. Я стояла розгублена посеред коридору.
-    Дитино, то де ж він? Ти казала, що я його на вечерю чекаю? – підійшов ззаду мій батько і я мало не розревілася. Він налякав мене.
«Ну і що за реакція така? Ні щоб захищатися. По голові там вдарити якоюсь дубинкою. А вона в плач.» - знову пролунав той самий голос в моїй голові.
-    Щось сталося?
-    Ні, такочку, все гаразд, а Ірвін зараз спуститься.
-    Ну і добре, а то печеню розігрівати прийдеться.
Я пішла слідом за ним подумки молячи усіх предків, щоб той голос більше нічого не говорив інакше я просто зійду з розуму. Проте краще не стало. Лише після десяти хвилин чекання в їдальні я нарешті згадала, що Ірвін не просто залишився в нас через зазнані рани, а й взагалі ще нічого тут не знає.
-    Він мабуть заблукав? – сказала я батькові замість оправдання і побігла по сходах нагору, адже їдальня знаходилась в найдальшій центральній частині приміщення, але оскільки дім знаходився на узвишші, то саме ця його частина була опущена і більше скидалась на підвальне приміщення. Я вийшла в коридор, завернула за ріг, по дорозі заглядаючи усюди де можна і тоді я помітила його. На ньому була сорочка мого батька, така, як він і любить – біла, зате з занадто довгими рукавами. Судячи з того як він їх зав’язав – це склало для нього неабияку трудність. Хоча, зараз це не модно і Ірвін міг просто не знати як це треба носити. Сумніваюсь, що при дворі залишилась ще хоч одна така сорочка. По верху він надів татів голубий светер, який через недбалість свого нового господаря, робив його подібним на когось з вулиці. Його рани ще свіжі, от він і вдів, як міг. Точно рани. Я скривилася – якщо батько дізнається, що за весь день я ні разу не запитала «Як в нього справи?» і взагалі забула за нього і за його здоров’я, особливо після такої тяжкої ночі – то мені просто будуть непереливки.
«Забий. Та яке тобі до нього діло?» - озвався таємничий голос всередині моєї голови, який усе ще вперто вдавав що належить мені ж. Проте саме в цю мить, намагаючись абстрагуватись від свого новоявленого сумління я помітила не притаманні Ірвінові речі. Його хода – вона змінилась. Зараз він йшов дуже повільно уздовж стіни. Ліву руку він тримав в районі живота і старався нею не рухати в той час як правою ніби вагався чи торкатись стіни чи ні. Його обличчя було дуже напружена, а вуста міцно стиснені.
-    Усе гаразд? – запиталася  і сама ж злякалась свого голосу. У пустому коридорі він нагадав грім. В ту ж секунду обличчя Ірвіна освітала посмішка.
-    Я трішки заблукав. Це ж не страшно, правда? Надіюсь твоєму батькові не довелося довго на мене чекати.
Я нічого не сказала. Підбігла до нього і схопила попід руку, щоб допомогти іти, але він відсахнувся він мене.
-    Пробач. Я не хотіла. Дуже боліло? – скривилась я. Фальшива посмішка на довго не затрималась. Ірвін знову був серйозний, а ще у його рухах я помітила різкість. По коридорі гуляв протяг і було дуже холодно.
-    Мабуть Марі знову відкрила двері у сад, - сказала я добре знаючи, що  дівча ще не встигло приїхати. 
-    Ти гарно сьогодні виглядаєш, Мел, - тихо сказав він. – Це плаття тобі до лиця, - а тоді подав мені руку.
Я глянула на його руку, на нього самого, а тоді на свої штани, які із-за нічних подій так і не поміняла. Тоді знову на нього. Ніяково посміхнулась та подала руку. Коли ми наблизилися до повороту я потягнула його туди показуючи дорогу. Проте коли ми дійшли до сходів спинилася.
-    Ми вже прийшли? 
-    Що сталося вчора? – тихо запила я не зводячи свого погляду із сходів. Ну як ви мені скажіть на милість предків я мала його по них провести, якщо у нього проблеми з зором. Прямо скажу  - образиться же. 
-    Ідо! Ну де ви там? – уже втрачав терпіння батько і Ірвін вирішив скористатися ситуацією, щоб не відповідати на моє питання.
-    Ми ідемо.
-    Уже спускаємося, - додала я і помітила як юнак захвилювався.
-    Це не вдале місце для розмови, - сказав він мені тихо і я кивнула. Потім згадала про свої висновки двохвилинної давності і тихо угукнула. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше