Розділ 5 Магічна хвороба

-    Так ти наречена Ірвіна? – зблиснули іскорками цікавості зелені, немов сам Чорний ліс очі мого співбесідника. Друзі кликали його Томмі і характер у нього був легкий. Поруч з ним ніколи не бігала юрба дівчат, хоча він і був гарненьким старшокурсником, а хлопці не вважали його за конкурента, хоча в навчанні він і був досить непоганим. Проте, за словами тієї ж Каро, до Ірвіна йому було досить далеко. 
-    Про це уже всі знають? – скривилася я. Було досить неприємним сам той факт, що Ірвіна я ще не бачила та й знала я про нього мало, а слухи про нас не чув лише лінивий. Та й будь-яка пересічна дівка могла з великим успіхом переплюнути мене у цій грі під назвою «весілля», адже знала про нього набагато більше. Тільки от проблема: хто розповсюдив усі ці слухи. Мілфрод? Чи може сам Ірвін?
-    Тільки половина, - розсміявся хлопчина.
-    А якщо серйозно, як ти на це наважилась? – встряли у нашу розмову якісь дівчата, які змогу по пліткувати цінували вище ніж небажання маратися зі мною. – Усі знають, що в Ірвіна вже є …
Тут вони замовкла очікуючи від мене реакції, а на моє здивоване «Хто?», аж роти пороззявляли.
-    Ти не знаєш про Мел?
-    А що такого я повинна була знати про Мел?
«Мел…» - тихо покликав мене у  спогадах Ірвін.
-    Ну… - накинулись на мене пліткарки, але Томмі їх відразу ж розігнав.
-    Циць, ворони, сам розкажу, - а тоді ніяково мені посміхнувся. – Ти вже пробач у них немає і краплі совісті.
Я мовчала, лише нічого не могла зробити з руками котрі вже повністю зім’яли перший кращий зошит, котрий попав під руки. 
 
-    Це сталося минулого року, осінню, після свята Збору урожаю, на якому одна третя студентів зникли з поля зору викладачів на цілу добу. Ірвін належав саме до цієї групи. Проте, на відміну від решти студентів, котрі чемно вернулися до 6 години наступного ранку, він приїхав в Академію тільки пізно вночі наступного дня. А потім ще цілий день ходив замріяний. Ми тоді не на жарт злякались. Ірвін звісно один з найкращий, проте послушність ніколи не була його чеснотою. А в той день його можна було до рани прикладати. Один з професорів навіть відправив його в медчастину, бо запідозрив, що він заразився ступуром, хворобою, що набула поширення після тієї ночі і вражала кору головного мозку, роблячи з людей покірних ляльок, та спричинила в свій час масову паніку. Але десь по обіді хтось з одногрупників ляпнув, що Ірвін мабуть якусь дівку підчепив і тоді ми дізнались її ім’я «Мел», - пошепки і з якимось майже священним трепетом пробурмотів Томмі.
-    А ще того бідолашного більше вже ніхто не бачив, - знову втрутились дівчата, але ми вже на них не зважали.
-    Він не то перевівся, не то покинув навчання. Але я не про це. Саме після тієї події ми зрозуміли, що наш шибайголова і ловелас Ірвін закохався і, що його обраницю звати Мел. 
-    Та звідки ви взяли, що…
-    Ще нічого сказаного про неї нікому безкарно не минулося. 
-    Та це мабуть якась його родичка, або …
-    Або всі знають усю його родину поіменно і ніякої Мел там і в помині немає, - кинула свої речі на парту Каро. 
-    Подруга?
-    Ага, тільки не така, як ти подумала. Пробач, - простягнув мені яблучко в якості вибачення Томмі. 
-    І так, усе лишнє вже відклали, сьогодні ми будемо практикуватись у …
Я вже нічого не чула. Мел? Хіба бувають такі збіги? І чому він так перекрутив моє ім’я. Іда я, Іда – закипала він одного спогаду. Проте, уся ця історію про наречену і даму серця по імені Мел не давала мені спокою. Що задумав? Яка йому взагалі з мене користь. У мене немає нічого, щоб зацікавило персону його рівня.
-    Ідо, - мене вибрали добровольцем, - не переживай так. 0 ще не вирок, - дбайливо пояснювала мені, як нерозумному дитяті, сивочола професорка, чийого імені я не постаралась запам’ятати. - Зараз ти попробуєш позичити силу в мене і проявити її. Решта студентів уважно слідкують, а потім будуть пробувати проявляти свою силу. Третьокурсники будуть контролювати процес, а то, якщо ми тут щось підірвемо по голівці нас не погладять.  
Зібравшись з силами та думками я сконцентрувалась на олівці, котрий поставили на парті переді мною. Все, що мені потрібно було: це його зрушити. Осмислено, а не на емоціях. От і вся різниця. Правда своїх сил у мене не було, а тому завдання ускладнювалось. Треба було їх позичити. Мабуть тому викликали саме мене, помагати буде, - замість концентрації у голові літали різні думки, які як руді мишенята, не піддавались контролю. 
-    Сконцентруйся і зачерпни мою силу руками, - командувала професорка.
Я закрила очі. Вдих. Видих. Вдих. Видих. Від професорки йшли яскраве не то світло-голубе, не то яскраве-золотаве світло. Подумки я наблизилась ближче, зачерпнула його руками, хоч нас і розділяло два метри, а тоді попробувала вилити його на олівець – щоб зрушити. Та в момент, коли світло уже спокійнісінько собі лежало в моїх руках, замість того, щоб вилитись в потрібному напрямку, воно просочилось крізь пальці. Я попробувала ще раз. Потім ще раз і ще.
-    У мене нічого не виходить.
-    Попробуй ще раз, сконцентруйся і зачерпни.
-    Ви не розумієте, воно немов зачароване просочується крізь мої пальці.
Мабуть, краще б я цього не говорила, бо майже півсотня пар очей зупинились на мені.
-    Ти мала на увазі втікає.
-    Ні, витікає, просочується – називайте як хочете. 
-    Ти спілкувалась з якимось хорошим магом? – зблідла професорка і мимоволі відступила від мене. Я заперечливо захитала головою. У когось вирвався нервовий смішок, але переважна більшість просто вирячились. 
-    Може попробуємо ще раз? – вирвалось у мене, але професорка і пару найактивніших студентів хором скрикнули «ні» і відправили мене за парту.
-    Я щось не так зробила? – поцікавилась я в Каро, коли найближчі студенти почали відсуватися. Навіть Томмі, промайнула така думка, хоч він і старався не видати себе. Олівець Марі крутився на всі сторони і їй було не до того. 
-    Не зважай, ти просто їх налякала. 
-    І нас трішки, заодно, - додав Томмі.