Розділ 11 Підводні камені в житті Анхели

В зв'язку з технічними проблемами продовження викладаю лише зараз

На годиннику пробило північ. Навколо було тихо і темно. Десь на дворі капав легенький дощик. Починався сезон дощів. Легких дощів причин боятись не було ні в кого, але сильні грози були дуже небезпечними. В літній період вони траплялись раз або двічі на місяць, проте коли починався сезон дощів ми надовго заселялись у домі не маючи змоги вийти. 
-    Добре хоч, тато додому приїде, - обмовилась якось Каро. На час гроз військові дії припинялись. Але зараз ми з дівчатами стояли в північній вежі біля кімнати під номером 79. Саме тут жила Анхела. Минулого року її сусідка закінчила Академію і нової у неї так і не зявилося. 
-    Думаєш ми робимо правильно? – невпевнено тулилася позаду нас Марі. В неї був траур. Вона плакала по ночах і Каро купила для неї травного чаю з дрібкою рути для заспокоєння нервів.
-    Поки вони всі думають чи правда Анхела сама покінчила з собою, чи ні. Ми просто подивимося, - витягнула Каро десь з-за пазухи відмичку. – Магію можна відстежити. А це ні. 
Я озирнулася вслуховуючись в тишину за випадковими студентами, яким не спиться пильнувати повинна була я. 
-    Готово, - шепоче Каро і ми швидко ховаємося за дверима під номером 79.
Одне вікно заслонене брудно-зеленими шторами, два ліжка, одне навпроти іншого під ним та невеличкий столик біля самих дверей. Каро відразу ж кинула перебирати папери. Налякана Марі так і завмерла під дверима вслуховуючись в кожний звук і тільки мене потягнуло до вікна. Звідси було видно внутрішню частину двору. В світлу пору дня можна було побачити чимало професорів, адже з лівої сторони знаходилася Професорська вежа. Найкраще місце для слідкування. Я озираюся на ліжко, а тоді перетрусила його. Наволочка, одіяло, подушка – нічого. Обертаюся до іншого. Каро перевіряє стару напіврозвалену шафу по другу сторону при вході. Знову нічого. Хвилювання, адреналін і поспіх робить своє діло. Руки починаю труситися. Знову обертаюся до вікна. Ніхто з дівчат не звертає увагу на мене. В них є чим зайнятися. Швидше інтуїтивно я перевіряю підвіконник і під правим зовнішнім кутом я щось намацую. Ще раз озираюсь і перехиляюсь через підвіконник дістаючи листок паперу міцно прикріплений ізолентою до холодного каменю. Тремтячими руками розвертаю і підставляючи під місячне світло вчитуюсь в нашвидкуруч написаний лист:
Дорогий татку, 
Пробач мені. Лише зараз я зрозуміла, яку помилку утнула. Я вірила йому. Та й кому можна було вірити, якщо не йому! Він сказав цей артефакт просто оглушить професора, щоб ми могли забрати…
В цьому місці її рука здригнулася і слово було змазане.
Проте мене обманули. Професор до кінця нічого мені сказати, а тоді просто вистрибнув. А потім ступор почав поширюватися уже самостійно. Мені просто потрібно було слідкувати. Проте ніхто з жертв нічого не знав. А коли я вперше зрозумівши що це, прибігла до Нього, а він просто накричав. 
Тату, я уже не знаю як мені виплутатись з усього цього. Я…
Тут лист різко обривався. Анхела не встигла його дописати. Швидше за все хтось прийшов до неї і дівчина в поспіху сховала листа. 
-    У мене нічого, - розчаровано здихнула Каро. – Ну, що, ідемо?
-    Так, звісно, - кивнула я поспіхом ховаючи листа.

Один необдуманий вчинок може коштувати вам дорогої людини. Вже на наступний ранок я помітила як всі навколо почали уникати герцога. А Ірвін був знервованим і часто зривався за найменшої на те нагоди. Найгіршим було те, що у такі хвилини він починав все під ряд палити. Жодна інша стихія магії так не проявлялась у нього, як вогонь.  На третій день мого ігнорування нареченого хтось пустив слух, що це Ірвін вбив Анхелу. Його почали боятися. Та найдивнішим була його реакція. Ірвін нарешті вгамувався. Червоні спалахи вогню потрохи почали переходити. Здавалося йому було байдуже до всього. Навіть мені він нічого не сказав. До кінця тижня вся Академія дивилася на герцога Грінфілдського як на ворога народу. Коли я підійшла з цим проханням до Поля – він лише відмахнувся. Наплів щось про те, що треба ще трохи почекати. Що вбивця обов’язково себе видасть. І ось коли тиждень добіг кінця, а справи уже були гірше нікуди я взяла листа Анхели, котрого я знайшла, коли ми з дівчата в першу ж ніч ввірвались 79 кімнату, та артефакт, котрий викликав ступор і нарешті наважилась на дії. Я думала, що Полю можна довіряти, але він занадто довго чекав і мені стало страшно за герцога. Саме тому в пізній суботній вечір, коли дівчата поснули, я тихо вислизнула з кімнати. Напередодні, я випадково дізналася, що професор Йоттінгер буде в своїй кімнаті і зараз молила удачу, щоб він не ліг спати. Я все ще йому не довіряла, але вирішила ризикнути.
-    У мене ще нічого немає, - рився в паперах Йоттінгер, а тоді побачив мене. 
-    Мені потрібна допомога. 
-    А мені потрібно…
-    Артефакт ступору у мене і при чому вже давно, тому він тут ні до чого. Цього досить? – вимогливо почала я. - Допоможіть доказати, що  Ірвін не має нічого спільного з вбивством Анхели. 
-    Ви впевнені, що це вбивство? Хоча ні, ви впевнені, що герцог тут ні до чого?
-    Мені потрібна правда. Я довго думала і вирішила, що шанси на те, що ви говорили мені правду першого разу дуже високі. Я все ще вам не довіряю, але це дрібниця, враховуючи, що я підозрюю добру половину Академії. І так, мої умови ви знаєте: правда плюс я беру участь в розслідуванні, - я старалась говорити, якомога впевненіше. 
-    А що отримаю я?
-    Ну, якщо артефакту вам замало, може лист Анхели батьку?

Була уже друга година ранку. Йоттінгер погодився віднайти правду. 
-    Якщо хтось попросив Анхелу дістати артефакт ступору і застосувати його на практиці, це ще не означає, що вона не покінчила з собою.
-    Може ви вже нарешті припините займатися дурницями і розкажете мені, що такого цінного зберігається в Академії і що могла шукати Анхела. Ви ж знаєте! - втрачала я вже терпіння. – Дві голови краще ніж одна.
-    Добре, мала, - змучено розтріпав він своє волосся сідаючи на крісло. -  Ти в курсі усіх цих слухів про престол і наступного короля?
Я кивнула.
-    Більшість слухів правдиві. Але проблема не в тому. Король старий. Королівство веде війну, а в нас проблема. 
-    Занадто багато варіантів.
-    Атож, панно Ідо. Старий король ще не оприділився, тому родинний герб короля, котрий передається спадкоємцю, зараз знаходиться тут.
-    А чому не в кронпринца?
-    Яка ти недалека, - втрачав він терпіння пояснюючи мені, те, що всі вже давно знають: шанси на те, що кронпринц стане наступним королем такі ж, як і в інших. 
-    Білі химери хочуть обезголовити нас? – запропонувала я одну з ідей. 
-    В принципі, можливо. Проте, занадто складно: підкупити мага, щоб він підкупив когось, щоб вона зв’язалась з ними ж, забрала артефакт і запустила химеру?
-    Занадто складно.
-    І не кажіть. Претенденти?
-    Твій Ірвін буде першим. Особливо враховуючи, що він навіть зад не почесав, коли помирав той, кого він уже третій рік, як називав своїм найкращим другом. Усе проти нього.
-    Йому це не потрібно. Його шанси на трон найвищі. Народ пішов би за ним.
-    Це не зовсім так, - почав поволі Йоттінген. – Не знаю хто він насправді і чому королівська сім’я так з ним панькається, але герцог Грінфілдський з’явився ні звідки. Насправді у нього немає жодних прав на престол і кровного родства з королівською сім’єю, також. Проте про це ніхто не знає. Це один з найбільших секретів Королівської сім’ї.   
-    Але чому Король заявив про протилежне. Він сказав у Ірвіна є таке право. Скажіть, адже є хтось кому це було б вигідно, так? 
-    Так. Всі члени королівської сім’ї плюс герцоги і будь-хто хто хотів би стати королем. 
-    Що тоді робити?
-    Якщо наш вбивця бажає отримати корону, за умови звісно, що це не сам Ірвін, то найвигідніше йому буде позбутися головного, на його думку, конкурента.
-    Ірвіна.
-    Саме  так. Тому пропоную ще трішки поспостерігати. Не дивися так на мене. У мене для тебе чергове завдання. На цей раз ти скористаєшся своєю сваркою з нареченим, поспілкуєшся з народом і дізнаєшся, хто розпускає ці слухи.  
Я скрипнула зубами. Ідея мені не сподобалась. Лист я почитати дала, але не залишила, як і артефакт, котрий впливав на всіх, окрім мене. Йоттінгер обіцяв його обеззброїти, але я вирішила не поспішати.