2. Нелегкий шлях

Закривши хвіртку я поглянув назад через ліве плече, щоб повернутися додому. У нас так роблять завжди, це такий собі обряд на щастя. Твоя бабуся стояла заплакана на сходах і молила мене не йти, не залишати її. Мені дуже погано було в ту мить на душі, але іншого шляху не було. Я просто повинен так зробити. Хвіртка жалісно заскрипіла і я пішов. 

До чорного лісу не так і далеко, але то проклята дорога, якою йти було дуже важко. З кожним кроком ліс ставав ближче, а серце наповнювалося страхом. Можливо це через те, що мене все життя налаштовували, що там живе зло, а можливо і справді щось лихе там коїлося. Я помітив що трава навіть похилена в протилежну сторону від лісу. Навкруги тільки болото, яке не висихало уже десятки років, і пахло від нього землею і чимось не зрозумілим. Я не знаю що це за запах, але він ще більше лякав мене, та я уже був біля входу, і шляху назад немає. 

  На вході до лісу, стояв закопаний бетонний стовп на якому була прикріплена металева пластина з вибитим на ній написом: 

- Перед входом, забудь про надію

- Що в душі вона в тебе палає

- В цьому місці вона не зігріє

- Її просто тут більше немає!!!

Я стояв і відчував як нібито мурашки по шкірі пробіглися. Як можна залишити надію, адже все що в мене зараз є, це тільки вона. Тільки надія на те, що все вдасться і я повернусь живим до своєї дружини. Хто ж це написав...

  Я присів і почав молитися, адже зараз, мені допоможе тільки Бог. Набравшись сил і відваги я перетнув границю, через яку люди навіть в думках не можуть це собі дозволити. Закривши очі, я зробив перший крок.

   Здійнявся вітер. Моє волосся розвіювалось в різні сторони. Мені здавалося, що навіть сонце потемніло, неначе натякало на щось лихе. Я відчував, як дерева стогнуть десь в глибині та моторошними звуками кричать ворони. Чесно кажучи, я злякався. Я спітнів і відчував як холодний піт стікає по плечах, і ноги підкошуються. Можливо, я б і повернувся до дому прямо зараз, якби не одне "але", я обернувся назад, і побачив, що я немов посередині, адже навкруги мене, стояв густий ліс, в якому не було видно не те що дороги додому, а світла яке так відчайдушно хотіло пробитися крізь ці неабиякі густі листя.
  - Знаєш, що саме дивніше в цьому? - Запитав дідусь у Сашка
  - Що дідусю? 
- А те що я не боявся за себе, а тільки думав як там моя Олена, як там твоя бабуся.
  
  Отже, можливо ти вже зрозумів, я не знаю де я зараз знаходжусь, і не знаю, що робити дальше. Навкруги мене тільки дерева і більше нічого.
  Я стояв і дивився навкруги. Дивно... Ліс можливо і зачарований, але він неймовірно красивий. Декілька десятків років, у ньому не було жодної людини і це неперевершено. Можливо без людей світ був би кращий.
   - Ну що ж треба назбирати ягід і спробувати звідси вибратись - сказав собі.
Десь було чути як хтось злобно сміється, і тому я рвав ягоди швидко. Нарвавши я спробував зорієнтуватись і вирішив іти у верх, там де інколи промені сонця пробираються через густі гілки дерев.
 
Здійнявся вітер, почалась гроза. У лісі потемніло і можна було б подумати що вже смеркається. Я пробирався через хащі і тут побачив поляну на якій стояв старий дерев'яний будинок. Звісно, мені у дитинстві читали казки і я знав, що не варто заходити в нього. Будинок здавався дуже старим і зовсім порожнім, тому я вирішив все ж таки перечекати грозу у ньому.
   Так, як я і думав, він і справді був порожнім. Напевне колись хтось тут жив, але це уже було зовсім давно.  
 - Як же там моя мила - задумавшись сів на стареньку лавочку. Через втому я просто там заснув.
   Прокинувся я в чімось схожим на клітку. Так! Це вона і була. Біля мене стояли ще декілька таких кліток в яких також були люди. 
 - Хто ви - запив я.
 - Ми ті, хто не вірив в казки та пішов в цей проклятий ліс. Ну так, напевно як ти. - відповів найстарший з них.
- Хто нас полонив і чому ми ще досі живі? - здивовано запитав в них
- Смерть? Вона нам тільки сниться. Ми тут немов домашні улюбленці. Ти теж не надійся звідси втекти, забудь про дім.  
- Чиї ми "домашні улюбленці" - перепитав знову я.
- ХАХ, Ми самі цього не знаємо. Краще замовчи. - сказав старець.
Після нього, ніхто не промовив і слова. У мене в вухах стояла мертва тиша, яка аж глушила мене.
 Я не спав цілу ніч, а чекав хто ж це буде. Я роздумував як звідси вибратись і що напевне треба було послухати свою дружину і нікуди не йти. 
  Десь була 6 година ранку, сонце уже встало і все прокинулось разом з ним.

  Я відчув спиною, як хтось наблизився до мене. Я розвернувся і побачив старого маленького чоловіка, який зовсім не виглядав на якесь чудовисько. 

  Він стояв і дивився на мене здивованими очима.
  - Чому ти не спиш? - запитав в мене старець
  - Не сплю?! А чому я повинен спати? - з настороженістю в голосі запитав
  - Поглянь на вкруг. Все спить. І твої нові друзі також. Трава похилилася разом з квітами, дерева опустили свої гілки, птахи перестали співати, тільки ти один стоїш і дивишся на мене. - сказав божевільний старий.
  - Хто ти? - запитав його я.
  - Я той, кого називають Дрімота. Переді мною ніхто не може встояти. І тепер я насмілюся запитати хто ти, і як ти сюда потрапив мій шановний госте? - сказав Дрімота.
 Я не бачив в його очах злості, але чому він тримає в полоні от цих всіх людей, я не розумів і досі.