Бонусна глава

Щастя наче французька мова, таке ж чарівне, мелодійне, його важко вимовити, якщо ти дійсно не закоханий в життя.

Замість того, щоб витрачати час на роздуми, що в собі змінити, краще навчитися любити себе і поважати оточення. Інколи, важливі люди ставлять нам жорсткі умови: так не кажи, того не роби, не смійся, не плач… Вони бажають змінити нас, щоб було зручно їм. Але, настає час, коли такі правила стають нестерпними для нас. Втомлюючись бути ідеальними для когось, забуваємо, що маємо бути щасливими, а не «зручними».

Єва, тримаючи Віталія за руку, відчувала себе «собою». Попри байдуже ставлення до часу, вона не навчилася, а захотіла бути відповідальнішою. Парасолька на тиждень залишився в її місті. Єва взяла відпустку на свята, втім інколи все ж приходила до кафетерію в годину-пік, щоб допомоги Максу з великим обсягом замовлень.

Сьогодні, коли вони гуляли в тому самому парку, де вона вперше зателефонувала Другу, випадково зустріли Влада. Він йшов, замріяно роздивляючись снігові пейзажі, й ледь не зіштовхнувся з Віталієм. Повільним поглядом оглянув Єву — її усміхнене обличчя, яке вкрилося тінню смутку, яскрава куртка, якої раніше не бачив та високий хлопчина з тростиною, який міцно тримав її долоню.

— Добрий день, — поспіхом мовив колишній, й продовжив шлях, аби не спілкуватися з Євою.

Вона схилила голову, одразу ж повертаючи усмішку на обличчя, але по очах Віталій зрозумів, що дівчина засмутилася.

— Ходімо до тебе, вип’ємо чаю, ти заспокоїшся і зі спокійною душею ввечері підеш на роботу? — турботливо запропонував він.

— Зі мною все гаразд. Та ні, чого брехати, я уявляю, що Влад подумав про мене, — присіла на засніжену лавку.

— Що подумав?

— Пройшло лише понад місяць, а я вже гуляю з іншим… — розчаровано сплела пальці, розглядаючи чоботи.

— Чи твоє воно було, якщо відпускати легко? — раптом серйозно спитав Віталій. — Коли вибір доленосний або це справжнє кохання, то ти не можеш все покинути. Почуття будуть повертати тебе до людини. Подумки ви вже відпустили один одного, якщо за цей час досі не примирилися.

— Кохання? О, яких величних тем ти торкнувся, друже! — засміялася Єва.

— Якби ти хотіла з ним помиритися, хіба б не переступила через гордість, щоб налагодити стосунки? Хіба б не вислухала і не намагалася зрозуміти його почуття?

— Якби хотіла — то зробила б все, — похнюпилася, закрила обличчя долонями.

— Гей, припини, йди сюди…

Й несподівано, Віталій ніжно обійняв її, притуливши голову до свого плеча. Лагідно погладжував по спині, поки дівчина опановувала переживання. Сівши рівно, подивилася в очі. Він уважно роздивлявся її вії, вологі від сніжинок і від бажання плакати. Обережно поправив руду прядку, яка вибилася з-під в’язаної шапки. Наблизився і ніжно торкнувся губами кінчика носа.

— Не здумай ридати, ти мені обіцяла…                                                         

— Що? — пошепки спитала, очікуючи поцілунку.

— Вірити в дива!

— Я вірю!

Вона засміялася, покваплюючи Віталіка, щоб той скоріше встав з лавки. Він не міг зрозуміти, куди вона його тягне, але Єва не відповідала, лише благала негайно повернутися до неї додому.

Уже в квартирі швидко стягнула взуття, допомогла Другові зняти куртку і миттю побігла в кімнату.

— Єво, що сталося? — хлопець почав хвилюватися її несподіваній поведінці.

Вона вийшла зі спальні з коробкою в руках. Тією, що Віталій подарував на вокзалі Праги. Почав всміхатися, вклонився, впершись долонями в коліна.

— Ти й досі не відкривала? — крізь сміх, спитав він.

Єва розгорнула папір та зняла кришку з коробки. У середині лежала… яскрава різноколірна парасолька. Обличчя дівчино засяяло від щастя і від усмішки, від якої з куточок очей виступали сльози. Вона підійшла ближче до Віталія:

— Отже, Парасолько, це має допомогти мені, коли сумно чи погано? — примружившись, мовила, стежачи за ямочками на щоках.

— За моїм задумом — так, — тихо відповів.

— Перевіримо?

Єва ступила кілька кроків ближче до Віталіка, розкрила парасольку. Барвисті, соковиті кольори замайоріли над ними, коли вона почала крутити її в руках. Всміхаючись, завмерла. Їхні погляди не відривалися один від одного. Навколо стало тихо та спокійно.

Віталій обхопив її за щоки, нахилився і лагідно поцілував.

— Здається, ти вже більше не друг, — прошепотіла Єва.

— Здається, що я вже кохаю тебе…