Крок на зустріч

От і почався новий день. Цей день відкривав нові можливості для Сергія. Цей день відчиняв двері в нове життя для Наді. Для них наставав час змін, час почати нове життя. Сергій прокинувся вранці від того що його ліжко прийшло в рух. Маленька Діана залізла до батька на ліжко. Чоловік відкрив одне око і поглянув на дівчинку, яка вкривалась в той час ковдрою. Закривши очі, він удав, що спить, дівчинка ж вкрилась ковдрою і поклала голівоньку батькові на груди. Діана тихо лежала і безшумно гралась. Сергій спостерігав за донечкою і усміхався. Зрозумівши, що Діана хоче обернутись, він закрив очі, посмішка з його вуст вмить зникла. Дівчинка піднялась і сіла на ліжку, а потім схопила батька за носа, чоловік не втримався і почав сміятись, він гучно сміявся, а потім посадив дочку собі на живіт. Діана почала щіпати батька за щічки, а він дивився на неї

-Ну і що ти робиш, мала розбишака? Гм?

-Мені подобається тебе щіпати за щічки, татку – весело сміючись відповіла дівчинка

-Правда?                                                           

-Мг

-А мені, подобається тебе лоскотати

Сергій почав лоскотати доньку і вони разом весело та гучно сміялись.  Дівчинка зіскочила з ліжка і збігла сходами вниз, за нею вибіг і сам Сергій. Вони так і бігали по дому. Хатня робітниця лише спостерігала і сміючись мовила

-От розбишаки. Одна мала, одна велика. Але обидва розбишаки

Це була родина Сергія. Його дочка та помічниця, яка виконувала роботу по дому. В чоловіка не було другої половини. Він і не хотів. Сергій більше не довіряв жінкам. А він не міг бути поруч з людьми, яким не довіряє. А тим паче не міг довірити таким людям свою дитину. Він вважав, що з такими людьми йому робити немає чого. Звичайно він мав зв’язки на одну ніч, все таки  він чоловік і в нього є свої потреби, але не більше того. Він нікого не впускав в своє життя. Нікого не підпускав до себе иак близько, щоб можна було побачити його душу і те що він переживає. В нього був свій особистий простір в який він впускав усього лише двух людей – Діану та пані Світлану. Вже вісім років пані Світлана працює в домі Сергія. За цей період вона звикла до нього і полюбила, як сина. Тим паче, що своєї родини у жінки не було. Тому вона знаходила родину і любов в Діані і її батькові. Здається вона єдина хто сприймала и любила чоловіка таким, який він є, не намагаючись його змінити. Сергій відчував розуміння і підтримку тільки від неї. Світлана бачила усе через, що він пройшов. Вона була свідком того, як довго і важко він намагався встати з колін і далі йти дорогою життя. Але він впорався. Тому що йому було заради кого боротись. Було заради кого жити. І він жив заради однiєї маленької дівчинки, яку він називав дочкою. Поруч з донечкою Сергій і сам перетворювався на дитину. От так як сьогодні у них починався кожен ранок. З веселощів та сміху. Влітку, коли було спекотно вони бігли аж до вулиці. Бігали по саду і обливали один одного водою, а потім лягали на травичку і розглядали хмари. Зараз же зима. Тому вони просто поснідали і тепло одягнувшись вийшли на прогулянку. Навкруги усе було білосніжним, бо тільки вночі випав сніг. Діана побігла вперед батька, а чоловік поглянув на телефон, бо почув звук смс- повідомлення. Чоловік не особливо звернув увагу на текст, бо воно було не важливим, він сховав телефон в кишеню побіг за дочкою зі словами

-Обережно доню, бо впадеш зараз

-Не можу, сніг випав

-Я знаю, ти дуже любиш сніг. Але падати все одно не треба

-Але…- дівчинка було опустила голову, як Сергій перевів тему

-Ти кудись хочеш піти?

-Так, в парк – радісно заплескала в долоні дівчинка

-Добре тоді. Ходімо

Батько з донькою разом пішли в парк. Вони йшли мовчики, але посміхалися час від часу дивлячись один на одного, коли вони дійшли то сіли на лавку і дівчинка мовила

-Коли іде сніг то вулиці такі білі та блискучі. Чи не так татку? – дівчинка дивилась на батька і намагалсь вловити кожну його емоцію

-Так доню. Дуже гарно. Правда?

-Так тату. Усе навкруги схоже на наречену. – дівчинка про щось задумалась споглядаючи вже на сніг

-Ти диви на неї. Які ж наречені? – здивовано,з посмішкою глянув на дочку Сергій

-Ну яка буває наречена? Усміхнена, радісна, гарна, одягнена в білу сукню. Як вулиці під час зимового снігопаду.

-Ох ти ж. Поетесою будеш?

-Не знаю тату, я ще маленька. З серйозним виразом обличчя відповіла дівчинка, на що Сергій лише засміявся, про себе. Не чутно

-Але я вже думаю над тим ким хочу стати – додала дівчинка

-А не зарано мила моя?

-Ні, поки знайду справу по душі часу багато пройде. Не хочу бути з тих  хто так і не знайде справу по душі

Діані довелось дуже швидко подорослішати і стати своєму батькові тією підтримкою, якою він завжди був для неї. Їй було важко рости без матері . Та дівчинка бачила як розривався її батько, як робив усе щоб вона була щаслива і те як йому часом було важко, тому вона прагнула розділити його тягар. Принайні намагалась. Але Сергій не дуже тепло на це дивився. Дитина в такому віці. Подумати тільки їй всього вісім років. А вона разом з батьком готувала, ходила за покупками, обирала з ним одяг, прибирала. Та й ще в школу ходила. Вона розділила всі труднощі, які брали на себе її батько і пані Світлана. Діана була дитиною тільки під час свят і коли гралася з друзями. Проте в неї було те що є в кожної дитини і те що з часом втрачають дорослі. Вона вміла мріяти, вірила в дива. Для неї справжнім дивом було б мати повну родину. Маму і тата. Бачити свого батька щасливим. Було її мрією, яке одночасно було б і дивом. Дівчинці було важко, їй було боляче бачити свого батька нещасним. Їй було боляче не настільки через те, що вона росла без матері, а більше через те що її наближча, найдорожча людина. Її батько був самотній та нещасний. В той час коли в інших світяться очі від щастя  її батько ходив з потухшими очами і награною усмішкою на обличчі. Намагався жити далі відсторонившись від усіх і кожного. Звичайно дівчинці було цікаво хто її мати і де вона. Їй було цікаво, чому вона не з ними. Однак Діана ніколи не зачіпала цієї теми. Вона боялась. Боялась дізнатись правду, боялась що їй буде боляче. Та найбільше вона боялась того, що зробить боляче батькові, знову відкриє в його серці рани, які ще досі не загоїлись і кровоточать час від часу. А чи варто це того? Дівчинка не знала. Тільки уявіть, про що доводиться думати дітям. І який біль, пекло вони носять у своїй вразливій душі, у своєму маленькому серці. Ні в чому не винні маленькі янголи. А кажуть дитинство безтурботна пора. На жаль це далеко не у всіх і не завжди так. Деякі діти вимушені прожити досить важке дитинство і залишитись не повними. Діана не одна в своїй біді. Таких як вона по всьому світу і тисячі, і міліони . Хтось без батька росте, хтось без матері.  А ті кому особливо не щастить  залишені обома і ростуть в дитячих будинках. Їх виховує вулиця. А життя робить їх сильнішими найжорстокішими способами. З народження вони пізнають усю жорстокість світу. У Діани принайні є батько, деяким дітятм щастить ще менше. Ви і досі казатимете, що дитиство безтурботна пора? Хіба можна це віднести під усі життєві ситуації?