Тварюка

День останній.
 

Білок плямою, лежав біля ніг Ірини, яка нетерпляче тиснула на дзвоник. Коли Ніна побачила сусідку, с собакою у двірне вічко вирішила не відчиняти. Але та виявилась дуже настирливою:

– Ніна, відкрий, ну? Я знаю, ти вдома. Ти ж завжди вдома. Відкрий, нууу?

Довелось відчинити. Не підіймати ж на вуха весь під’їзд в передноворічний вечір.

– Чого тобі? – відкриті двері уперлись в масивні мішки корму для собак.

– Форс-мажор! Допоможи, Ніночка. Прийшов сьогодні в наше агентство, і каже, що хоче летіти зустрічати Новий Рік, каже, пофіг куди, аби з тобою…Ну тобто, зі мною! Розумієш? А сам весь такий, ууумм, ну Вінник, в сенсі співак, Олег Вінник. Розумієш?

– Чого тобі, від мене – Ніна зробила наголос на останніх двох словах.

– Літак за годину! А Білок? Не встигаю я його нікуди…Виручи, подруго!

– З яких це пір ми з тобою подруги? – хотіла заперечити Ніна, та не вийшло і рота розкрити.

– Він не бачить нічого. Сліпий. Розумієш? Але не хвилюйся. Дорогу і час прогулянки він знає. Ось корм, ось повідець.

– Але…

– Я тобі магнітик з Єгипту привезу – крикнула Іра, за два стрибки подолавши сходовий марш.

Почувши, що двері в під’їзді закрились, Ніна приречено затягла корм, і собаку самоїда. Сіла в крісло с витертими підлокітниками. Замислилась.

Проводжати рік, що минає вона не мала наміру. Планувала піти разом з ним. Ретельно планувала. Підготувала дві гостро заточені бритви – Ніна підрахувала, що треба різати обидві руки, щоб не зустріти Новий рік.

А тут Білок…

День перший.
 

Рік, що минав не залагодився з самого початку, коли батько підковзнувся і зламав ногу. Через алергію на анестезію впав в кому, з якої вже не вийшов. Батько, хай і в комі, залишався для неї опорою. Коли його не стало, Ніна відчула, що втратила рівновагу. Навіть хода помінялась.

Потім не стало мами. Батько казав, що мама стала неуважною. Але казав якось, між іншим. Чи то Ніні так здавалось? Хоч так, хоч так, а мама отруїлась газом із залитою кип’ятком конфорки.

Знову треба було все організовувати – ритуальні, довідки, міліція – а в голові наче шмат чорної бавовни. Допомогли антидепресанти.  

Із заціпеніння вивів Білок. Завертів білою кучматою головою. Подививсь на Ніну очима без зіниць. Принюхався.

Ніна поспостерігала, як той вивчає незнайоме приміщення. Тичеться вологим носом, треться меблями, стінами. Підійшов до неї – вткнувся мордою в коліна.

– Тварюка! Яка ж ти Твар – загорлала Ніна, звільняючись від накопиченого – Тільки тебе мені бракувало!

Помовчала хвилину, схлипнула, видохнула:

– Ні жити, ні померти!

Білок зробив крок назад. Схилив голову, примирливо вильнув хвостом.

Ніна глянула на годинник. Вже чотири години, як настав новий день, новий рік. А у неї залишилось старе життя.

Вдяглась. Взяла повідець – пішли гуляти. Собака біг знайомим маршрутом прислухаючись чи не відстала нова супутниця.

В парку було досить багатолюдно для раннього часу. Лунало «З Новим Роком!», чутно дзвін бокалів і постріли шампанського.

Назустріч йшов чоловік з тростинкою і собакою-поводирем. Сліпий, зрозуміла Ніна.

– З Новим Роком, Іра – сказав сліпий, коли порівнявся з Ніною.

Ніна не знайшлась з відповіддю. Вона на чужому святі, вигулює чужого собаку, живе життя, що вже скінчилось. Побігла додому – до наповненої ванни.

– Вибачте… – наздогнав її розгублений голос.

Відчиняючи двері, думала що, ванна звісно охолола, але так навіть краще. Вона ще наздожене рік, що пішов. Цього разу її ніхто не зупинить.

Відчула, як щось вологе торкається ззаду її ніг. Видихнула:

– Тварюка! – пішла до квартири, впала в крісло.

Білок улігся поруч, вперіщив, в неї незрячий погляд. Вона дивилась на нього і теж не бачила його.

День другий.

Що таке сон вона вже й не пам’ятала. Щоб заснути треба жити на яву. Тоді, після сороковин матері намагалась взяти себе в руки. Тоді ж ще була родина. Стьопа – чоловік і шестирічна дочка Арішка. Вони очікували, що мама стане, як раніше. Не сталось. Довелось симулювати присутність. Грати роль допомагав алкоголь. Принаймні, їй так здавалось.

Стьопа ставився з розумінням. Але будь-якому терпінню є межа. Коли зовсім зашерх біля неї, забрав з собою Арішку та перебрався до Зінки. У квартиру з теплими вечерею і ліжком.

Самотність лишила її необхідності приймати пігулки та алкоголь. Не стало для кого вдавати з себе живу. Стало можливо днями помирати в кріслі вп’явшись в нього кігтями.

Звук паперу що рветься, змусив її встати та заглянути в передпокій. Білок розідрав пакети й збирав корм з підлоги.

– Тварюка – безбарвно сказала Ніна – Жери вже та пішли гуляти. Час.

На прогулянці знову зустріли сліпого.

– Ви мене вибачте – сказав він – Я зрозумів, що гуляє Білок і привітався з його господаркою. Тільки згодом зрозумів свою помилку.

– Як? – Ніна почула свій голос наче зі сторони

– За ходою. Спочатку збилась з кроку Тіна – чоловік кивнув в бік свого собаки – отже поблизу Білок. А потім ви побігли. Ірина по іншому крокує.

– Цікаво – протягнула Ніна.

– Вибачте?

– Цікава у нас компанія зорганізувалась, кажу. Ніна і Тіна поводирі у Твар… у Білка та у?

– Костянтин – відрекомендувався незнайомець – але чому поводирі? – він зробив наголос на останньому складу – Білок незрячий? Я не знав. Ірина не казала.

Вдумливо помовчав, продовжив:

– А як це з ним трапилось? Білок народився таким?

Той почувши своє ім’я, підбіг сів поруч. Ніна знизала плечима. Пригадала, що спілкується зі сліпим, схаменулась: