3

Телефонний дзвінок перериває мої невеселі роздуми. По номеру що висвітлився на дисплеї мобільного бачу що на зв’язку начальник міської поліції.

– Алло! – коротко кидаю я в телефонну трубку.

– Романе Богдановичу, ще раз здраствуй. Не хвилюйся. Знайшли мої орли твою доню. Можеш приїхати й забирати.

Від серця враз відлягло і я враз стаю більш говіркіший:

– Дякую, Борисе Володимировичу. Зараз буду. І з мене хороший могорич.

Поліцейський іронічно хмикає і я здогадуюсь що пляшкою коньяку тут не відбудуся. Але то пусте. Якось потім розплачуся за цю послугу. Головне що з Веронікою все гаразд. Роблю ще один дзвінок Ірині щоб повідомити цю заспокійливу звістку, а потім сідаю в автомобіль і відправляюся в міське управління поліції.

Вже в дорозі несподівано зловив себе на думці, що після розлучення мені з Іриною так і не пощастило знайти собі достойну пару. У мене були близькі стосунки з декількома жінками. На жаль всі вони тривали недовго і завше закінчувалися розставанням. Чому так траплялося і сам не знаю. Чи то я остаточно зневірився у жінках, чи просто так і не зміг забути колишню дружину і потайки все ще її кохав.

Наскільки я знав і Ірини заводила свої любовні романи, та хоч крихту щастя і сімейного затишку вони їй чомусь не принесли. Вочевидь це були тільки короткочасні інтрижки без будь-яких обіцянок і зобов’язань. Напевне б виглядало дуже смішно, коли б виявилося, що однією з причин цих невдач жінки були залишки почуттів до мене. Та ми на ці теми ніколи не говорили. Ми взагалі майже не спілкувалися весь цей час. Тільки по особливих випадках як от сьогодні жінка могла мені зателефонувати. Я ж час від часу забираючи доньку до себе промовляв до неї лише кілька буденних фраз.

В поліцейському управлінні, зважаючи на майже завершення робочого дня, було не багатолюдно. Без всяких перешкод я потрапив в кабінет головного поліцейського міста. Перше що відразу кинулося мені у вічі, так це донька яка сиділа на стільці в кутку понуривши погляд. Важко зітхнувши коротко кидаю її суворим голосом:

– Марш в машину.

Вероніка без заперечень виходить, а я здоровкаюся з хазяїном кабінету. Борис Володимирович, мило всміхнувшись і хитро підморгнувши, запропонував випити по чарчині коньяку. Я чемно відмовився, пояснивши що за кермом. Він розуміючи кивнув головою і з жалем заховав пляшку з алкоголем в шухляду робочого стола. Після такого своєрідного ритуалу можна вже було побалакати серйозно.

– Де ви її знайшли? – запитав я єдине що мене цікавило в цю мить.

– Наше містечко невелике, – тягучим голосом промовив начальник поліції. – Всі збіговиська молоді більш-менш під наглядом. В таких місцях і розшукували в першу чергу.

– І що? – ледь зміг вимовити я холодіючи від жахливого припущення донька всю ніч провела в притоні наркоманів.

– Та нічого особливого. Твою Вероніку ми знайшли в компанії байкерів. Хлопці вони без серйозних правопорушень. Правда схиблені на своїх мотоциклах. Інколи гасають нічними дорогами мов божевільні, тож і потрапили в поле нашого зору вже давненько.

Мені враз відлягло від серця. Ми ще декілька хвилин поговорили про те-се. Потім я подякував поліцейському за допомогу. Ще раз не забув пообіцяти за це хороший могорич, і залишив приміщення поліцейського управління. Додому ми їхали мовчки. Читати нотації доньці чомусь не хотілося. Прекрасно знав, що сварка тут не допоможе, а свою порцію гучного скандалу Вероніка і так отримає незабаром і від рідної мами.

Зрештою так воно і трапилося. Не встигли ми переступити поріг квартири як Ірина накинулася на Вероніку мов хижа шуліка на беззахисне курча. Докори, звинувачення, сльози… Не бажаючи бути учасником і свідком цього скандалу я пройшов на кухню, зробив собі філіжанку кави і глибоко задумався. Як і кожного батька мене турбувала поведінка доньки. Вчинки юної дівчини були не тільки безвідповідальними й легковажними, вони реально загрожували спаскудити все її подальше життя. Однак як виправити ситуацію і напоумити безрозсудне чадо я не знав.