2.

— Що вирячився? — хамить оте з екрана.

Я спочатку забуваю всі слова, а потім різко закриваю кришку ноутбука. Може я не ту пігулку випив? Бо як ще пояснити, що цей бовдур точна моя копія. Чи це знову з тієї темної кантори, хочуть в мене гроші видурити?

— Петре! — треба порадитись, бо з моїми кілобайтами в голові далеко не заїдеш.

— Та йду я! — чую як шарудить фантиками.

— Ти знову цукерки наминаєш? Шкода, що все смачне загорнуте в гучну пластику, — голосно сміюся і відразу прикриваю долонею рот, щоб не загубити щелепу.

Зуби тепер як золото, відвалив всі гроші накопичені за пів життя, і на третій день забув куди вони поділися. В роті ж не помітно.

А банківський рахунок я перевіряю щодня. Знаю їх. Придумують собі акції, а в кінці місяця кажуть що так було. Нє-є. Я вовк старий, не обхитрять.

— А тобі хтось боронить їсти цукерки? — нарешті з’являється на балконі. Дивиться з-під лоба, ніби я всі смаколики з'їв.

— Друже, у нас в домі є підозріла особа! — шепочу. Не знаю, чи той дивак мене чує, але краще перестрахуватися. Ух, навіть прилив адреналіну відчув, головне щоб тиск не підскочив.

— Вимкни Джеймса Бонда і включай якесь кіно, — зі скрипом закидає ноги на лежак. Незадоволено сопе, й штовхає мене палицею.

— Якщо я зараз відкриваю ноутбук і там на екрані є та противна морда, наступного разу за моє МРТ платиш ти! — тягнуся до вмикача. Сонце мене бісить і краще опустити шторку.

— І вікно закрий, ще не серпень, щоб протяги робити!

— Сам закривай! — буркаю у відповідь. Повертаю на столику ноутбук, так, щоб ми могли двоє переглядати фільм.

Знову відкриваю кришку і комп'ютер завантажується як зазвичай. Павло кидає в мене задоволеним поглядом і гмикає. Жваво потирає свою другу бороду.

Так, значить все-таки не та пігулка. І треба було ляпати за МРТ! Тепер цей бовдур не злізе з плечей, буде дзижчати, як набридлива муха!

Біс би тебе вхопив!

Сеанс проходить як завжди: картинка з фільму, озвучка від любителя сновидінь Павла. О пів на восьму тихенько вимикаю, і шкандибаю до своєї кімнати. Раз немає чогось гаряченького і свіженького поїсти, краще лягти спати, і нехай мені присняться смажені поросята. А завтра треба шукати нову покоївку, якщо не забуду звісно.

Хрибуля болить нестерпно. Як і шлунок балакає незрозумілою мовою. Ох, як хочу борщику червоного з пампушками й часником! М-м… Після такої трапези й галюцинації не страшні.

Щільно закриваю жалюзі, лягаю в ліжко, з думкою про майбутні пошуки покоївки засинаю.

Крізь сон чути голосне дзижчання, ніби телефон вібрує, і який довбас приставив його біля мікрофона. Чи я слуховий апарат забув зняти?

Прокляття, навіть спокійно спати не дадуть. Але через пів хвилини знову стає тихо і я розтягую губи в задоволеній посмішці.

Зранку просинаюся, і перше що потрапляє на очі це розстелене вікно. Відчуваю себе відпочившим і найголовніше бадьорим і здається мої галюцинації відігнали радикуліт, бо встаю з першого разу і навіть з’являється бажання зробити зарядку. Повертаю голову до дзеркала і не вірю своїм очам. Я молодий! Чорт забирай, здається я в цьому віці був капітаном! Років сорок тому!

Трясу головою, але марення нікуди не зникає. Щипаю себе за щоку і кривлюся від болю.

— Це взагалі реально? — прокашлююсь не зводячи погляду з моєї шевелюри. Ух, за рудим волоссям я скучив найбільше.

— Все можливо! — роздається на цілу кімнату. Я різко повертаюся на голос, але в кімнаті нікого немає, тільки ноут на тумбочці світиться. — Відкрий, бо як за зачиненими дверима стою!

— Це типу пекло, а я помер? — повільно опускаюся на ліжко. Клас, а я вже забув, як це жити без болю в спині.

— Це типу твій другий шанс, бовдур.

Я впізнаю свій голос, пригадую того мутного чувака й не роздумуючи підіймаю кришку ноутбука.

— Що це?!!! — я там! Я тут і там! — Як це?

— От так це! Я це ти — ти це я! Ось і все! Просто я живу в паралельній реальності. І ще мені пощастило знайти тебе. — Якось так посміхається, що я реально думаю хлопцям з дурки дзвякнути.

Ще раз, на всякий випадок повертаюся до дзеркала.

— Та ти це! ТИ! — рже.

— Гріх над літніми людьми сміятися, — Боже, оце дожився, вже з комп’ютером розмовляю.

— Не хвилюйся, ти не з’їхав з глузду. Я розробив програму, під назвою “Шанс”. І хочу її випробувати на тобі, — хитро примружується. Прокляття, я знаю цей погляд, завжди так робив, коли мав вибухову ідею перед викриттям злочинців.

— Зачекай. Хто ти? Робот? Ботік? — чи як там їх називають.

— Ні, я не бот і не робот, — встає на ноги, і крутиться декілька разів. — Тільки не кажи, що у вашій реальності не знають про існування паралельного світу?

— Я фантастики не читаю! — а нащо воно мені? Краще дивитися серіал доктор Хаус, він як замість медичної освіти. Ось я, наприклад, всі сім сезонів, передивився - тричі. Тепер без помилково можу діагностувати що мене болить, і не платити кожного разу за візит лікаря. Напевно можу й оперувати, якби руки так не тряслися.

— Так, так, Хаус ваш мені теж сподобався.

Не зрозумів, він що колупається в моїх мізках?

— Ти, — підіймаю кулак перед екраном, — не знаю як ти заліз в мої мізки, але ще раз і я розіб’ю цей гаджет! — при підіймаюся, не відводячи погляду від двійника.

Він тільки рже, і пояснює, що тепер він бачить все на моніторі, через те, що я і він зв'язані. Експеримент почався, і тільки від мене залежить скористаюся я другим шансом чи ні.

— В тебе є двадцять чотири години. Програма вивчила все твоє життя і знайшла той день, коли ти зробив свій вибір.

Цікаво, що за день. Напевно коли розписувався в РАГСі, або коли зустрів свою дружини. А можливо коли…

— Не там шукаєш. Все набагато простіше. І скоро ти в цьому переконаєшся.