Глава 3

Розділ 3.

Волочачи ноги за собою, як сторічний старий чи вже стара, я сумно зітхав, повертаючись до палацу. Під моїм гнівним поглядом та категоричним ультиматумом служниці трохи послабили корсет, і тепер я міг нормально дихати. От тільки від цього мені не легше.

На шляху до повернення додому стоїть реальна така двометрова стіна (як тільки побудувати її встигли, не зрозуміло), на шляху до спокійного пошуку плану повернення та руйнування стіни – швидке весілля. І це я вже мовчу про те, що мені зараз доводиться думати, що робити далі з весіллям, а не з власним життям.

- Коли весілля? – буркнув я і моє око чітко сіпнулося, показуючи мою внутрішню «гармонію».

- Завтра, Ваша Високість, - кивнула жінка.

– Завтра! Завтра, щоб його! - загарчав я не своїм голосом і це не мовний зворот!

- Ваша високість! – буквально підскочила місці дама.

- Не називайте мене так! - гаркнув я у відповідь. - Як же бісить! Чому я Високість!

– Тому що ви майбутня визначена Королева.

- Яка Королева?

- Вас обрали Королевою ще до того, як ви вийшли заміж за Короля.

- І хто ж мене обрав?

– Шаман і Вдовуюча Королева, бабуся Короля, – поважно промовила вона, покивавши головою для переконливості.

Шаман! Реально, Шаман? Що за дурниця? Ще магію вигадайте і взагалі все буде круто! Тільки «пунь» і вже у річці! А що, особисто я б і в єдинорога без рога повірив, якби мені це допомогло. Причому вірив би щиро, дійсно всім серцем!

- Стоп, - піднявши руку, я несміливо усміхнувся, не вірячи своєму щастю. - Тобто я вже Королева?

- Все правильно, і завтра у вас весілля з Королем.

- Та забудь ти про Короля, - промовив нетерпляче я, помічаючи, як обличчя жінки витягується. – Краще скажи мені, я можу наказати вам усе, що завгодно.

- Звичайно, ви можете наказувати нам, - кивнула вона, прийшовши до тями.

- Чудово! Знесіть стіну! - Вигукнув я, піднімаючи руки вгору і ледь не танцюючи від щастя.

– Ми не можемо, Ваша Величність!

Опустивши руки, я похмуро глянув на цю безсмертну даму, імені якої мені так і не пощастило дізнатися, розуміючи, що в мене справді почався нервовий тік. Око сіпалося різко і досить часто. Я буквально підморгував їй кожні дві секунди. Якби я був чоловіком зараз, впевнений, цей жест змусив би її вистрибнути з трусів від щастя, що звалилося на її голову, але зараз вона стрімко блідла, втягуючи голову в плечі. Відчувала, мабуть, швидку кончину.

- І чому ж? - вкрадливо, дуже ласкаво запитав я, посміхнувшись куточком губ, через що моє обличчя реально перекосило в різні боки.

- Цей наказ віддала Вдовуюча Королева.

- Та, що бабуся?

- Саме так, Ваша Величність.

– А скасувати його? Все-таки зараз біля керма Королеви я? – скинув я одну брову, не розуміючи, у чому власне проблема?

- Ваша Величність… - Простягла дама з виразним докором, скоса глянувши на служниць.

А це вже цікаво! Невже сірий кардинал? Тільки чий? Маргарет чи когось із майбутніх родичів? Може рідні Маргарет? Боже, як складно!

- Думаю, нам треба поговорити.

- Леді Беатріс, - тихо шепнула мені Софія.

- Так, леді Беатріс, - кивнув я на знак згоди.

Сподіватимуся, що Беатріс гратиме на правильній стороні або її доведеться м'яко усунути. Причому, я не дуже впевнений, якому факту більше зрадію, адже ця цілком вражаюча жінка мене іноді відверто лякала. Гаразд, зі своїми страхами розберуся потім, зараз треба знайти вмілих виконавців і розібратися, як дістатися річки ще до ночі, адже я точно не збираюся виходити заміж!

Заміж! Капець, мене зараз знудить, б-р-р…

– Поговорити! В моїй кімнаті!

Кивнувши для переконливості, я пошкандибав далі, подумки повертаючись до свого ситого, прекрасного життя. Ось правду кажуть: «Що маємо – не бережемо, втративши – плачемо!». Та я заради того, щоб мене хтось повернув назад, готовий окропити своїми сльозами весь палац. І мені абсолютно байдуже, що чоловіки не плачуть. Ще як плачуть, тільки не завжди. Жаль, що саме в цьому випадку в моєму житті сльозами не допоможеш!

Вже доходячи до палацу, я побачив групу дівчат у пишних сукнях різного забарвлення, мило щебечущих між собою і кокетливо сміючись. Поруч із ними виразною була аура безтурботності та веселощів, змушуючи мене ще більше сумувати. Мені найближчим часом таке не світить.

– Ах… Ваша Високість! - Вигукнула одна з дівчат у яскраво-оранжевій сукні, притиснувши руки до грудей. - З вами все добре?

- Все добре, - буркнув я у відповідь, розуміючи, що дівчина звертається саме до мене.

- Ми так турбувалися за Вас, всю ніч не спали.

- По вам видно, - хмикнув я у відповідь, помічаючи квітучий вигляд кожної дівчини. Здається, Маргарет вони не люблять. Втім, яка мені різниця?

- Але що сталося з Вами? Невже ви... ем...

– Впали? – невинно нявкнула дівчина в яскраво-салатовій сукні. Їм би трохи стриманості в нарядах точно не завадило, та й у своїй цікавості також.

- Закопала, - хмикнув я, оголивши зуби в посмішці.

– Що закопали? – Зблідніла дівчина в яскраво-салатовій сукні.

- Як що? Ваш такт! - цикнувши, хмикнув я. - Леді Беатріс!

- Так, Ваша Високість!

– Коли ми закінчимо, підкажи милим леді, куди їм треба піти, щоби знайти свою втрату.

- Звісно! - з готовністю гаркнула леді, і в її погляді прослизнуло щось настільки лякаюче, і я навіть сказав би, кровожерливе, що мене всього пересмикнуло. Чур, мене, чур!

- Ще побачимось, - мило посміхнувся я і, відвернувшись, смикнув щокою, відновлюючи нашу процесію.

Теж мені, курки! Не на того напали! Тут героїзму та джентльменству місця немає! До того ж, я поки що в жіночому тілі, тож, очевидно, і вдарити можу.

Ще трохи і ми будемо у «моїй» кімнаті. Тільки б нікого не зустріти, бо мене цей фарс уже починає бісити. Адже так реально можна збожеволіти. Особливо з огляду на той факт, що я скоро Королевою буду.