Глава сорок восьма.

В’ячеслава

Перше про що я подумала, коли прокинулась що цей день я проведу разом з Олександром дивлячись якийсь фільм, чи просто насолоджуючись тим що він поруч. Але, після почутого єдине що мені хотілося зробити це піти й зачинитися в кімнаті наодинці із самою собою. Чого, на жаль, а може і ні, не дав мені зробити Сашко. Він обійняв мене, пересадивши до себе на коліна, і заспокійливо погладжував по спині іноді зачіпаючи й розпущене волосся.

На очі наверталися сльози. Це жахливо коли ти дізнаєшся що усе твоє життя – це суцільна брехня, причиною якою були найближчі люди.

З початку я не хотіла навіть думати що все це правда, дуже сильно хотілося щоб усе сказане Олександром виявилося якимось жартом, жахливим жартом. Розповідь Олександра більш здавалася на якийсь сценарій мелодрами чи анотацію до книжки, ніж на правду.

- Все буде добре – шептав Олександр на вухо, витираючи великим пальцем мокрі доріжки на моїй щоці. Все ж таки я заплакала, навіть не помітивши.

- Але вже не буде як раніше – охриплим голосом промовила я – Я хочу поїхати до Харкова – сказала вже відсторонившись від Олександра настільки щоб подивитися йому в очі – І не смій зупиняти. Зрозумій, мені конче необхідно поговорити з…мамою, але не через телефон.

- Мені тебе не переконати? – лише й запитав Олександр, на що я якось невпевнено кивнула у згоду – Тоді поїду з тобою і це не обговорюється. Тільки спочатку заспокойся.

- Я спокійна – глуха промовила я, трішки насупившись.

- Звичайно - відповів Олександр таким тоном ніби не вірив.

На обличчі Олександра з’явилася легка посмішка, після появи якої відстань між нами зменшилась і його губи накрили мої затягуючи у наповнений ніжністю та коханням поцілунок. Ось тепер я вже точно заспокоїлася.

Розірвавши поцілунок, Сашко почав погладжувати мій вже округлившися животик. Тільки після цього я згадала що вагітна, сподіваюсь все це, нервування, не зашкодять дитині.

- Ти знаєш що скажеш Ользі? – запитав Сашко.

- В дорозі вирішу. Замовиш квитки інтернетом? На ближчий потяг, на котрий ми встигаємо.

- Добре.


Через дві години ми з Олександром вже сиділи в купе потяга. Я дивилася у вікно на те як ми віддаляємося все далі від Києва. Погода відповідала душевному стану – сонце сховалося за хмарами, а з неба йшов дощ і здавалося що він навіть не думав закінчуватися.

Сашко не ліз до мене зараз з розмовою, за що я була йому вдячна. Думка я все одно була не з ним і навіть би не помітила, як би він щось промовив.

Ніби перед очима, в мене з’являлися сцена свідком якої я не мала бути і яку я так тоді й не зрозуміла через те що була дитиною.

Пам’ятаю, як тоді була така сама погода за вікном невеличкої квартири де жили батьки до переїзду. Тоді я була покарана (за те що втекла з дому взимку коли дізналася що Діда Мороза не існує, тоді думала що мені вдасться його знайти) вони заборонили взагалі виходити з кімнати. Мені ще тоді здавалося що батьки були занадто суворі. Довго висидіти в кімнаті я не змогла й на рушивши заборону вийшла, але не просто так, а щоб знайти улюбленого ведмедика без якого просто не могла заспокоїтися. Проходивши повз кухню я чула як тато сильно сварився й казав що гени беруть своє й або я виросту… дівчиною легкої поведінки, аби стану зечкою. Ні те, ні інше слово не було мені тоді зрозумілим. Найгіршим було те що мама погодилася з усім сказаним батьком, й при цьому добавила щось типу того що гени переважають. Але ж, це було лише один раз, а бо може просто мені пощастило і я більш не ставала слухачкою таких розмов.

Хоча, якщо бути справедливою, то мама завжди брала вихідні на роботі аби залишатися зі мною коли я хворіла; переживала коли я вперше закохалася й коли вперше мені розбили серце, пам’ятаю як тато ще тоді просто мовчки пішов з дому, а на наступний день у того хлопця був синець під оком і він вибачився після чого намагався триматися якомога далі, й тільки випадково я дізналася причину. Тато… якщо казати чесно, то він теж не завжди був суворим, іноді він навіть відпрошувався з роботи через те що розпочалася гроза, а його донька страшенно їх боялася. Тоді він приходив до дому й знаходив мене з ведмедиком з головою вкриту ковдрою. Нашвидкуруч готував какао й сидів поруч зі мною читаю казки, які на його думку були просто потворними, тому вони супроводжувалися з його коментарями про те що логіки в них як і у жінок – нуль.

Що не кажіть, але… хто вони тоді – як не батьки. Хіба не так все має бути? Так іноді вони були суворі, як тоді коли говорили ким я можу стати коли виросту, але що не скажеш коли злий, або просто наляканий?

Ну що ж я можу сказати? Я їхала до Харкова з впевненістю про те що люблю їх, і не дивлячись ні на що вони все так само залишаються моїми батьками. Просто тепер буду не влаштовувати скандал, а просто прибрати всі ці «непорозуміння» між нами.